Розділ 2

Я стояла біля входу в аеропорт і не мала жодного поняття, що мені робити далі. Напевно, доведеться взяти квиток на інший рейс, але дуже шкода грошей, якщо чесно. Все-таки два місяці доведеться жити в невідомому місті. Я міцно стиснула ручку валізи та зайшла в аеропорт. Мабуть, Микита радіє такому розвитку подій. Для нього великий плюс, якщо мене не буде. Та я так легко не здаюся. Мені конче необхідно отримати те підвищення. Хоч як би сильно мені не було шкода грошей, але до Львова добратися треба.

— Нарешті! — почула я біля себе голос Микити й ледь не впала від переляку. — Наша принцеса таки приїхала. Й усе було б прекрасно, якби ти не запізнилася!

— Навіщо ти мене так лякаєш? — сердито сказала я.

— Тобто тебе не бентежить, що наш літак вже полетів? — спитав хлопець, піднявши брови.

— Візьмемо тоді квитки на інший рейс, — я знизала плечима.

— Ой, яка ж ти розумна, — Микита скривився. — Як же я не додумався до такого?

— Не розумію чому ти злишся! — обурено мовила я. — Так сталося, що я запізнилася, але це не така вже і проблема. До того ж мені здається, що хтось казав, що полетить сам, якщо мене не буде. Краще б тебе тут не було!

— І як ти плануєш добиратися до Львова? — хлопець склав руки на грудях. — Мушу тебе засмутити, гномику. На жаль, на сьогодні нема більше квитків.

— Ти жартуєш, — я засміялася, але одразу ж перестала, коли зрозуміла, що це зовсім не весело. — Ем, завтра?

— Владо, я розумію, що ти інколи тупиш, але в такій ситуації ліпше бути зосередженою. Ми повинні з'явитися у Львові сьогодні. Через дві години нас мав зустріти Іван, але я вже повідомив його, що ми будемо ввечері.

— А чим би будемо їхати?

— Не хочеш пішки пройтися? Мені здається, що ти б тоді порозумнішала.

Микита роздратовано розвернувся та попрямував до виходу. Я дещо розгублено дивилася йому вслід, а потім все ж побігла за ним. Можна подумати, що він ніколи не запізнювався. Хлопець впевнено прямував кудись. Я ж намагалася заспокоїтися, бо відчувала дивну паніку. Чомусь було враження, що я щось забула, але це завжди в мене таке, коли я кудись їду. Раптом Микита зупинився біля розкішного автомобіля. Я не дуже розумію в марках, але ця сіра машина мене справді вразила. Може, він стоїть біля неї для того, щоб роздивитися? Мене б це не здивувало, але чомусь від цієї думки стало смішно. Я обійшла авто зі всіх сторін, а ззаду помітила великий надпис "Porshe". Ух, який же цей автомобіль гарний.

— Надивилася? — раптом спитав Микита, а тоді підійшов до дверцят зі сторони водія.

— Якщо ти хочеш викрасти таку машинку, то це не дуже хороша ідея, — сказала я, примружуючи очі.

— Навіщо мені викрадати своє ж авто? — хлопець глянув на мене, як на божевільну.

— Боюся спитати, звідки у тебе такий автомобіль, — я задумливо подивилася на нього. — Ніколи не бачила його на стоянці біля нашої фірми.

— Тому що я на роботу ходжу пішки, — буркнув він.

Микита спочатку поклав свою валізу в багажник, а тоді й мою. Він кивнув, щоб я сіла всередину. Хоч би нічого не поламати в тій машині. Якийсь дивний страх з'явився і я трохи напружилася. Микита лише закотив очі, бо здається, його починало дратувати те, як я туплю. Ну, вибачте, бувають в мене такі моменти розгубленості. Руки почали тремтіти, бо навіть не хотіла уявляти, скільки грошей треба буде віддати, якщо я тут щось зломлю. Відчинивши дверцята, я таки сіла в цей розкішний салон.

— Ми їдемо на вокзал? — спитала я, коли Микита рушив з місця.

— Ні, зразу до Львова. Ще не вистачало витрачати час на дорогу до вокзалу.

— Я так розумію, що їхати нам доведеться довго, — я зітхнула.

— До вечора будемо в Львові. Тобі ще пощастило, що Коля не приїхав за моїм автомобілем.

— Це ще хто?

— Мій найкращий друг, — Микита закотив очі. — Я приїхав в аеропорт на авто, а потім Коля мав забрати його. Тільки от хтось запізнювався, тому я сказав йому, щоб він навіть не приїжджав.

— Звідки в тебе взялася така машинка? — спитала я, розглядаючи салон.

— Подобається? — хлопець косо глянув у мою сторону.

— Непогано, — відповіла я.

— Звісно, з твоєю дев'яткою ніщо не зрівняється.

— Вона у мене ще багатьом би дала фору. До того ж Маленька мене ще жодного разу не підводила.

— Ти впевнена? — спитав Микита, з якоюсь насмішкою в голосі.

— Гаразд, було раз чи два, що вона у мене не заводилася, — збрехала я, бо таких разів у мене було значно більше. — То звідки у звичайного менеджера з туризму такий автомобіль?

— Ну, ти ж сама знаєш, хто мій батько.

— Тобто ти не заперечуєш, що це подаруночок твого татуся?

— А чому я маю це заперечувати? — Микита краєм ока глянув на мене.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Дівчата більше полюбляють хлопців таких, щоб могли самі себе забезпечити.

— Серйозно? — він голосно засміявся. — Коли дівчата бачать таку машинку, то те, де я працюю — останнє, про що вони думають.

— Я маю на увазі не тих дівчаток, що на одну ніч, — я закотила очі. — Просто мені цікаво. Твій тато має мережу найкращих ресторанів Києва, але чомусь його син працює менеджером з туризму. Смішно якось.

— Це не смішно, Владо. І знаєш, нехай тебе не хвилюють такі питання. Краще подумай, що будеш робити, коли підвищення дістанеться мені.

— Тобі ж воно не потрібне?

— Напевно, якщо я його хочу, то воно все ж мені потрібне.

— Ти мене вже дратуєш, а ще два місяці доведеться тебе терпіти, — роздратовано сказала я.

— Взаємно, — буркнув Микита.

Я витягнула зі своєї сумочки пачку соленої соломки та почала її їсти. Хлопець невдоволено подивився на мене, але нічого не сказав. Напевно, він думає, що я засмічу йому салон крихтами. Але мені якось байдуже, бо коли нервуюся, то дуже сильно хочу їсти. Так незручно було в авто стільки часу, що мені захотілося спати. Я навіть заплющила очі, але та гучна музика не давала мені спати. Просити Микиту вимкнути її не було сенсу. Я й так розуміла, що він не зробить цього. Згодом ми зупинилися на заправці, й він навіть купив мені каву та круасан з горіховою начинкою. Я ще здивувалася, бо це був мій улюблений смак. Потім Микита все ж вимкнув музику. Користуючись моментом, я заснула. Мені снився черговий дурнуватий сон, в якому я загубилася в лісі, а потім на мене напали монстри. Звісно, я намагалася відбиватися. В мене навіть це непогано виходило, але в кінцевому підсумку — мене вбили. Моє тіло лежало на холодній землі, а якийсь монстрик продовжував мене мучити. Він штурхав мені в плече тоненькою паличкою. Від обурення я скривилася та розплющила очі. Виявилося, що цим монстром був Микита, а от паличка — це його палець.

— Що таке? — я хмуро подивилася на хлопця, намагаючись пригадати, де саме знаходжуся.

— Ми приїхали, — повідомив він і вийшов з автомобіля.

Я ледве знайшла на дверях ручку, щоб відчинити їх. Добре, що Микита цього не бачив, бо було б соромно. Коли я вийшла з авто, то одразу ж почала одягати куртку. Холодний вітер неприємно дув у самісіньке обличчя, а тіло почало тремтіти. На асфальті я помітила багато калюж. Значить, нещодавно падав дощ. Якщо врахувати, що на вулиці похмуро та зовсім нема сонечка, то такий холод не є дивним. Микита витягнув наші валізи та поставив мою біля мене. Я подивилася на будинок біля якого ми зупинилися. Це не була якась новобудова, а звичайнісінький п'ятиповерховий будинок. Я трохи насупилася, бо чомусь думала, що це буде щось краще.

— Ми точно за правильною адресою приїхали? — спитала я, коли Микита прямував до під'їзду.

— Точно, — буркнув він.

— А де той Іван? — поцікавилася я.

— Сказав, щоб ми зустрілися пізніше в центрі, бо в нього зараз якісь справи.

— А ти раніше був у Львові?

— Ага.

— А я ні. Якщо чесно, то поки мені тут не дуже подобається.

— Не розумію, а що ти очікувала? Нам взагалі пощастило, бо ми живемо майже біля самого центру.

— Можливо, — тихо сказала я, понуривши голову.

Ми піднялися на третій поверх, де була наша квартира. Микита натиснув на дзвінок, а я просто стала біля нього, розглядаючи під'їзд. Щось нічого цікавого та особливого. Ще і якийсь такий неприємний запах.

— Доброго вечора! — радісно сказала пенсіонерка, що стояла на порозі. — Я так розумію, що ви мої квартиранти на два місяці.

— Микита, — хлопець простягнув їй свою руку.

— Влада, — тихо сказала я, міцно тримаючи ручку валізи.

— Мене звати Лариса. Можна просто Лара, але я не часто буду тут з'являтися. Зараз лише покажу вам все тут, а тоді піду геть. Ви все-таки молоді. Нещодавно одружилися? — жінка уважно подивилася на нас.

— О, ні! — я засміялася.

— Зрозуміла, — жінка закотила очі. — Він ще не зробив тобі пропозиції. Всі чоловіки такі. Довго думають, а потім вже і дівчина не хоче. Так-так.

— Ми з ним колеги, — пояснила я. — Приїхали сюди по роботі.

— Ну, всі спочатку друзі, колеги, просто знайомі, а потім як затягне кохання, то вже не відпустить.

— В нас дещо інша ситуація, — сказав Микита, нещиро усміхнувшись. — Може, ми вже пройдемо всередину?

Жінка відійшла, пропускаючи нас. Вона показала нам кімнати, паралельно розповідаючи про свою молодість. Потім вона все ж залишила нам ключі та пішла геть. Всередині квартира була гарною. Хороший ремонт, меблі та гарний вигляд з вікна. Тут були дві великі спальні, простора вітальня, кухня і ванна кімната.

— Ця кімната буде моєю, — сказала я, показуючи на двері до однієї зі спалень.

— Гаразд, — погодився Микита. — Через годину ми маємо зустрітися з Іваном. Бажано, щоб через тридцять хвилин ми вже вийшли.

Я нічого не сказала, а просто пройшла повз нього, тягнучи за собою свою валізу. Ця дорога мене так втомила, що я вирішила прийняти душ. Це зайняло трохи більше часу, ніж я думала. Може, я дещо непунктуальна людина, але мені справді хотілося сьогодні мати гарний вигляд. Я надягнула чорну спідницю та червоний светр. Потім взялася за макіяж.

— Ти ще довго? — спитав Микита, стукаючи по моїх дверях.

— Ще трішки, — відповіла я.

Мабуть, це дійсно було б трішки, якби мені не захотілося нафарбувати собі стрілки. Чомусь сьогодні вони в мене ніяк не виходили рівними. Це навіть почало мене злити. Глянувши на годинник, помітила, що ми вже давно мали б вийти. Раптом почула, що вхідні двері голосно грюкнули. Не міг же Микита мене залишити тут, правда? Чи міг? Я вийшла зі своєї кімнати та побачила, що його нема у квартирі. Почула, як на телефон прийшло сповіщення. Навіть не сумнівалася, що це від нього.

— Доберешся сама, — прочитала я його повідомлення та розчаровано зітхнула.

Також він надіслав мені якусь адресу. Можливо, Микита думав, що я залишуся тут, бо зовсім не знаю міста, але мене таким не злякаєш. Я й без нього зможу добратися.