Розділ 3

Я дійсно думала, що знайти потрібну мені адресу легко. Одразу ввела в Гуглі вулицю та вирішила глянути на карті. Шкода тільки, що в цьому я не дуже розумілася. Все-таки у Львові раніше мені не доводилося бувати. Я вийшла з квартири, замкнувши двері на ключ, та спустилася на перший поверх. Коли вийшла на вулицю, то одразу ж почала тремтіти від холоду. Ще й мрячив дрібненький дощ, а я зовсім забула про парасолю. Принаймні сподівалася, що зливи не буде. Першою справою я вийшла на головну вулицю біля якої ми жили. На карті було помітно, що Личаківська достатньо протяжна. Я зітхнула, оглядаючись в різні сторони. Потім все ж попрямувала вниз за вулицею. Постійно дивилася на карту, щоб нічого не наплутати. Мені здавалося, що все вірно. Я йшла хвилин п'ятнадцять, коли побачила перед собою велику будівлю з червоної цегли. Неподалік ще був цікавий годинник з квітами.

— Вибачте, не підкажете, як мені знайти вулицю Вірменську? — спитала я в якоїсь жінки, що йшла одразу ж за мною.

— Вам потрібно пройти через той невеличкий парк, — вона махнула рукою. — Потім вам треба звернути в сторону Успенської церкви. Там якраз зупиняються трамваї, тож ви все зрозумієте. Тоді повернете ліворуч на площу Ринок, а потім вже праворуч. Там побачите.

— Хм, дякую, — сказала я з натягнутою усмішкою.

Звісно, їй легко говорити, бо вона тут живе, а для людей, які приїхали сюди вперше, важко орієнтуватися. В першу чергу я пройшла через той невеличкий парк, а тоді вже попрямувала в сторону церкви. Про Львів я багато знала з періоду, коли ще навчалася в університеті. Все-таки в нас був предмет по екскурсіях Україною. Як-не-як, але Львів — найбільш туристичне місто країни. Багатьох приваблюють ці вузькі старовинні вулички з красивими будиночками, багата архітектура та великий вибір відпочинку. Колись у мене був список місць, яких я обов'язково повинна відвідати, якщо б опинилася у Львові. Не знаю, куди подівся той аркуш, але здається, мені треба буде скласти новий. Про площу Ринок я теж багато знала. Тут кожен будинок особливий та чимось унікальний. Деякі не лише служать за місцеві кав'ярні та ресторани, а й взагалі підлаштовані під музеї.
Я повернула біля церкви ліворуч і через декілька хвилин помітила ратушу. Як я зрозуміла, саме це і є площею Ринок.

— І куди вона казала звернути? — пробубніла я, мотаючи головою в різні сторони.

Я витягнула свій телефон і знову подивилася на карту. Справді намагалася розібратися в ній, але чомусь це здавалося мені чимось заплутаним. Здається, потрібно повернути праворуч. В голові з'явилася думка, що можливо, варто зателефонувати до Микити, але я швидко переконала себе не робити цього. Прямуючи бруківкою, я ледь не проклинала себе за те, що взула черевички на тоненьких підборах. Напевно, людям було весело, коли я йшла, бо мало того, що декілька разів підвернула ногу, так ще й ледь не впала. Останньою краплею став дощ, який в одну мить почав лити, наче з відра. Хотілося плакати, бо за декілька хвилин я перетворилася з вишуканої красуні на мокру курку. Я зітхнула і попрямувала далі, бо навіть не було куди сховатися. Перехожі бігли в якусь сторону, а я поняття не мала, де саме знаходжуся. Піднявши голову до таблички з вулицею, я усміхнулася. Ось вона — Вірменська. Тепер ще потрібно знайти потрібний мені будинок. Повільно крокуючи по бруківці, я нарешті зрозуміла, де ми повинні були зустрітися з Іваном. "Вірменка" — культова кав'ярня, що вважається однією з найкращих у місті Лева.
Мені хотілося якнайшвидше зігрітися, тому я різко відчинила двері та зайшла в невеличку залу. По тілу пройшлося приємне тепло, а в ніс вдарив неймовірний запах.

— Доброго вечора! — з усмішкою заговорила до мене офіціантка. — У нас є декілька вільних столиків, які чекали саме на вас. За бажанням можете присісти ось тут, біля вікна.

— Дякую, але мене вже чекають, — тихо сказала я.

Оглядаючи приміщення, одразу ж помітила Микиту, що сидів за одним зі столиків. Біля нього був ще якийсь молодий чоловік. Я глибоко вдихнула, широко усміхнулася та впевнено попрямувала до них.

— Доброго вечора! — привіталася я. — Вибачте, будь ласка, за запізнення. Цей дощ усе зіпсував.

— Нічого страшного, — приємним голосом мовив той чоловік, зацікавлено розглядаючи мене. — Таку дівчину можна й почекати.

Він раптом піднявся та допоміг мені зняти пальто. Я мило усміхнулася, бо це здалося дуже приємним. Потім хлопець відсунув вільний стілець, аби я сіла.

— Іван, — представився він, простягаючи мені руку.

— Влада, — сказала я. — Дуже приємно з вами познайомитися.

Хлопець кивнув, даруючи мені свою красиву посмішку, а тоді сів на стілець. Я вже забула про все на світі. Це тьмяне світло додавало якоїсь інтимної атмосфери. Таке враження, наче ми на побаченні, а не на діловій зустрічі. Я дивилася на Івана й просто не могла відвести погляду. Світле волосся, блакитні очі, виразні вилиці та неймовірна усмішка. В такого чоловіка не соромно закохатися. Усе враження зіпсував Микита, коли нахилився до мене та заговорив:

— Я вже думав, що тебе не буде, а ти здивувала мене.

— Замовчи, — тихо сказала я, не зводячи погляд з Івана.

— Ой, а хтось тут у нас закохався, — Микита почав сміятися.

— Перестань, — я закотила очі. — Просто подивився, як має виглядати справжній чоловік.

— Мені це не потрібно, бо я кожен день бачу його в дзеркалі, — самовдоволено сказав Микита.

— На чому ми завершили? — раптом спитав Іван. — Влада прийшла і я вже про все забув.

— Я теж, — хіхікнула я, спершись щокою на руку, усміхаючись.

Раптом відчувала, що хтось вдарив мене ногою по гомілці.

— Палишся, — одними губами сказав мені Микита, а я лише закотила очі.

— Владо, будете щось пити? — спитав у мене Іван. — Тут надзвичайно смачна кава.

— Буду те ж саме, що і ви, — відповіла я.

— Гм, — чоловік трохи зам'явся. — Ви впевнені? Це трохи міцна кава.

— Обожнюю таке, — збрехала я, хоча й сама не розуміла чому.

Іван зробив замовлення для мене, а тоді вони з Микитою продовжили свою розмову. Я спершу не дуже розуміла, що саме вони обговорюють, тому й не заважала їм. Я оглянула приміщення, і зрозуміла, що мені тут справді подобається. Така особлива атмосфера. І хоч приміщення невеличке, але цей аромат вартує всього. Через декілька хвилин мені принесли каву в дуже маленькій чашці. Я усміхнулася і вже потягнулася до пакетика з цукром, як мене зупинив голос Івана:

— Сподіваюся, ви не збираєтеся пити каву з цукром?

— Ні, — я видала знервований смішок і скривилася. — Не люблю солодке. Ну а кава з цукром — це якесь знущання.

— Повністю згоден. Якщо чесно, я не розумію людей, які можуть пити солодку каву та ще й з молоком. Тоді втрачається істинний смак. — Іван усміхнувся, не зводячи погляду з мене.

— Ага, — я кивнула.

— А я люблю американо з молоком чи лате, — раптом заговорив Микита. — У людей різні смаки, тож не бачу в цьому нічого поганого.

Вони почали сперечатися, а я ж просто відклала цукор. Насправді люблю солодку каву, але в той момент збрехала, щоб справити на Івана враження. Та й випити напій без цукру точно не буде для мене проблемою. Я взяла чашку в руку і зробила добрячий ковток кави. Одразу ж з'явився порив виплюнути її, бо таке враження, ніби я п'ю гіркий полин. Якраз в цей момент на мене подивився Іван. Я усміхнулася та все ж ковтнула рідину. В усьому роті з'явився неприємний гіркий посмак.

— Як вам? — поцікавився чоловік.

— Це найкраще, що я коли-небудь пила, — збрехала я, усміхаючись.

На щастя, цю каву подавали з водою, тому я з величезними зусиллями намагалася перебити той гіркий смак. Напевно, ще ніколи вода не була для мене такою смачною.

— Думаю, що цих вихідних ви підете в те приміщення, — сказав Іван. — Там будуть власники й вам вдасться поговорити з ними.

— А ви теж будете? — спитала я.

— Думаю, що ні. Все-таки мене Тарас Степанович попросив лише зустріти вас та пояснити вам усе. До речі, можете до мене звертатися на "ти".

— Чудово! Тоді й ви… Ой, ти до мене теж.

Я так захопилася розгляданням Івана, що навіть не помітила, як біля нас з'явилася якась дівчина.

— Ти ще довго? Мої батьки вже чекають, — заговорила красива брюнетка.

— Ні, сонце, вже йду. Добре, що ти прийшла, — сказав Іван і почав підійматися зі стільця. — До речі, Владі теж сподобалася та кава, яку я завжди п'ю.

— Чесно? — дівчина подивилася на мене і скривилася. — Це ж така гидота. Завжди думала, що таку каву п'є лише Ваня. Виявляється, не він один такий божевільний.

— Був радий з вами познайомитися, — Іван потиснув на прощання руку Микиті, а тоді ще й мені. — Гарного вам вечора.

— Взаємно, — буркнула я, коли спостерігала, як він виходив з кав'ярні, тримаючи за руку свою дівчину.

— Як бачиш, не обов'язково любити те саме, що і хлопець, аби справити на нього враження, — заговорив Микита, сміючись.

— Взагалі-то, мені сподобалася кава.

— Ага! Я бачив, що ти ледь не виплюнула її. От чесно, Владо, чим він тобі сподобався?

— З чого ти взагалі взяв, що я зацікавилася ним?

— Та в тебе ледь слина не текла, коли ти дивилася на нього, — Микита закотив очі. — Я вже думав, що доведеться серветки просити зі сусіднього столика.

— Гаразд, — я кивнула. — Він сподобався мені. Ну гарний же хлопець. В нього красива усмішка, а ще чудові манери.

— Він же самозакоханий хлопчик. Можу з впевненістю сказати, що матуся його перелюбила. Тепер він ще й підкаблучником став. Ця дівка крутить ним, як може. Не думав, що тобі подобаються такі мамині синочки.

— Ніби ти не такий, — тихо буркнула я.

— Ясно, що ні! — категорично сказав Микита.

— Справді? Хочеш сказати, що ти не користуєшся заслугами свого татуся? Ніби я не помічала, що навіть начальство ставилося до тебе по-іншому, бо ти — син Сергія Ткача. Не варто говорити про інших, тому що ти сам такий же.

— Принаймні, у мене ще є брат і сестра. Я дуже добре знаю, що таке перебувати в їхній тіні, — Микита задумано подивився у вікно. — Те, що батьки дарують дорогі подарунки, не означає, що вони люблять.

— Ну, вибач, якщо я тебе образила. Просто це завжди здавалося мені дивним, — тихо сказала я, уважно дивлячись на хлопця.

— Ну що, ходімо? — спитав він. — Можеш ще допити свою каву, якщо хочеш.

— О, ні! — я похитала головою та піднялася зі стільця. — Вона просто жахлива.

— Моя тобі порада, — Микита почав одягати свою куртку. — Не довіряй чоловічим смакам. Краще сама обери собі те, що тобі до вподоби. Йдеш зі мною на пиво?

— Ні, — я засміялася. — Не п'ю алкоголь.

— Кого ти обманюєш? — хлопець скривився. — Я бачив тебе минулого року на корпоративі.

— Після того випадку якраз вирішила, що не буду більше пити.

— Ну ж бо, не вимахуйся! — Микита з очікуванням подивився на мене.

— Гаразд, — я закотила очі, — але тільки один келих!