Гроза

Спохмурніле небо важко дихало, з останніх сил, ніби намагалося не впасти на землю від важкої ноші. Десь далеко стало чутно  гуркіт грому, спершу тихо, далі голосніше. Стоїш задумано, звівши очі до неба. Чекаєш на перші краплі дощу. Підіймаєш руки над головою долонями вверх, примружуєш очі, при намаганні розгледіти щось у небі, і вдихаєш на повні груди так повільно і солодко, ніби хочеш вдихнути в себе першу вологу, яка надумає впасти. Прагнеш перехопити її раніше за спраглу траву. 
Тиша. Ніде нема людей. Ти ніби сама у цьому світі дощу. Розплющуєш очі і ось вони - перші важкі, нестримно холодні краплі падають на чоло, волосся, губи, плечі.... Посміхаєшся. Подумки вітаєш дощові краплі,  відчуваєш їх дотики,  намагаєшся увібрали в себе, розчинитися у них. 
Раптовим спалахом блискавка ділить небо на частини. Подумки рахуєш: один, два, три... і гучний грім перебиває тебе на цифрі чотири. Це зовсім близько, десь біля тебе. Дощ теплим шумом починає литись струмочком на тебе... крізь тебе. 
Раптово приходить рішення намокнути, стоячи тут, вщент, до нитки, наскрізь... 
Стає так радісно, що ти посміхаєшся ще більше, ще голосніше. 
Як добре. Так добре бути наодинці з дощем. Знімаєш взуття, босими ногами обіймаєш траву, пальці ніг намагаються відщипнути мокрої трави, пропустити її між пальцями.
Знову витягуєш руки до неба і кричиш напівголосно "Дощику! Впіймай мене. Я тут". 
Боже, як добре. Як чудесно бути тут, бути собою, бути з Тобою. 
Мокре волосся прилипло до шиї, плечей. Долонею втираєш очі, відкидаєш мокре пасмо з чола, облизуєш губи. Поглядом зупиняєшся на ногах, захоплено розглядаєш дрібні струмочки, що народилися з дощу, зібралися в зграйки поза травою і тікають від тебе вздовж дороги. Ти і сама ніби частинка струмочка, переступаєш з ноги на ногу, ніби боїшся наступити на щось живе, що б'ється, пульсує під тобою. 
Хочеться танцювати. Підстрибуєш під радісний сміх в обійми дощу, в невагомість.  Кружляєш, танцюєш, заходячись сміхом. Як добре. Як добре дихати, як добре жити. Яке то щастя відчувати  цей прохолодний дотик неба, цей особливий дощ. Не ймеш собі віри, що це дійсно твоя реальність - кожною клітинкою свого тіла розуміти це велике Благо, подароване тобі - ЖИТТЯ.  І зараз воно твоє. 
Хочеться бігти назустріч вітру. Стає прохолодно. Ти вслухаєшся в це нове відчуття. ПРО  ХО  ЛО  ДА... 
Вітер дмухає в спину, ніби підганяючи не зупинятись. Під тобою хлюпають калюжі, зустрічають твої ноги, радіють тобі. Ти танцюєш, як божевільна, ніби вперше в своєму житті. 
Ніби вперше з небуття народилася, в цей дощ. 
Ніби вперше відчула, що то є життя? Дихаєш. Кричиш в небо " Я є!!!! Дякую!". 
Зупиняєшся. Обіймаєш себе за холодні плечі і тікаєш з дощу у схованку.
©️Ірина Дерпак