Глава дев'ятнадцята

          Він планував вирішити все за один день, Джером вияснив що перевізником була зовсім інша компанія. Питання в тому, хто замовив іншого перевізника. Це довелося виясняти власною персоною, побувати одразу у декількох країнах. В літаку та його очікуванні  Говард провів декілька діб, а інформації майже не знайшов. Спершу подорожував з помічником, він завжди знаходив інформацію, навіть якщо останній свідок давно спочивав на тому світі. Але не в цей раз. Тому відправив Джерома назад, з'ясовувати що відбувається з середини.

        Робота завжди приносила радість, тільки не тепер. Зараз він думками був з нею. Ще в ночі, коли літак приземлився, надіслав сповіщення. Хотілось кинути все й поїхати до неї, та не міг. Тож довелося чекати вечора. Хвилини тягнулися, аж доки він не помітив на горизонті синю лискучу автівку. Пунктуальна, чудова якість, яку чоловік обожнював в людях.

— Ти зовсім не кермуєш автівкою? — Говард відчував пронизливий погляд на собі та очі не зводив з дороги, хвилювався.

— В теорії, не на практиці. — точніше вона була, але не надто вдалою, розповідати про це зовсім не хотілось.

— Чому? — сипала запитаннями, краючи душу.

— Немає такої необхідності. — хоча необхідність мав, як мінімум по роботі.

— Але це ж цікаво.

— І страшно… — випалив навіть непомітно для себе, тріпаючи золоту запанку.

          Перед очима яскравими спалахами з'являлися ті злощасні миті, коли мама їхала звивистою дорогою. Цією ж дорогою. А на задньому сидінні з останніх сил тримався, щоб не заснути сам Говард. Їм сповістили, що дідусю різко стало зле, батька не було вдома. Маленький хлопчик канючив відвезти до родичів, благав маму, плакав і тупав ногою. Жінка бувши на великому терміні вагітності не наважувалась їхати та дитину було шкода, тож вона погодилася.

— Що на роботі? — з неприємних спогадів витяг мелодійний голос, що лунав ніби ехо в голові, яка перетворилася на скарбничку страхів, що один за одним намагалися вилізти. — Джером сказав, що ти мав незаплановане відрядження.

— Сталося декілька неприємних інцидентів у різних клієнтів, довелося помотатись. — він не мав на меті навантажити її голову цими дурницями, робота окремо, вона окремо.

— Розумію, я й татка давно не бачила, увесь в роботі. Нічого не змінюється з роками.

           Першим почуттям стало співчуття, маленька дівчинка, що досі бажала батькової уваги, та тверезість розуму підказало, що Юлія він також давно не бачив. На перших порах той постійно крутився перед носом, не заважав, то й добре. А потім якось зник із радарів і теж ніби як непогано. Хвиля обурення наздогнала та виштовхала співчуття на останній план. Невже це старий паскудить справу його життя? Чи навмисно він підіслав доньку і на скільки обізнана в цьому Квітея?

— Ти близька з ним?

— Так. — засумнівалася, тоді додала. — Певно не дуже. Він купує майже усе, що ми забажаємо, ніколи не був суворим чи вимогливим до нас із Камі, тільки до Арайя. Це можна зрозуміти, він ростив спадкоємця, а ми такий собі бонус. Але сказати, що в нас якісь теплі стосунки. Навряд чи.

            І як це можна було розцінити, Говард не знав. З одного боку у щирості її почуттів він не сумнівався, як і в тому, що вона його муза. Чи знав про це Юлій, коли підсилав свою доньку. І чи знала вона, питання все ще відкриті.

           Перед ними на зустрічці вистрибнула автівка, вона не загрожувала їхній безпеці та добряче налякала пасажира, що у діловому костюмі виглядав кумедно посеред молочного салону дівчачої машинки.

— Ти чого?

— Все нормально поїхали.

          Розмова далі не клеїлася. Обидва зі сторін не намагалася підняти якусь тему. Мовчали, інколи позиркуючи один на одного. Кожен мав свої важкі думки, і жоден не спішив ними поділитись.

         Приїхали, коли вже ніч міцно обіймала будиночок у своїх обіймах. Тепер він не здавався йому похмурим і неживим. Ніби чекав на них, підморгуючи злегка відкритими фіранками. Двері, пофарбовані у яскравий червоний колір, не скрипіли, а привітно зустрічали гостей. Та всередині й досі було самотньо й порожньо.