Глава двадцять четверта

        Крізь гуркіт у вухах долинав спів пташок. Тея не відчувала абсолютно нічого, чорна площина, а вона посеред неї. Ні холоду, ні тепла. Тільки злегка доноситься спів пташок.

            Так і блукала б посеред нічого, аби не гострий біль у грудях. Відчуття ніби хтось поклав важкий камінь на груди, а потім і сам всівся згори. За ним хвиля головного болю, яка розійшлась усім тілом.

— Пані, ви мене чуєте? — приємний жіночий голос мов мотузочка, кинута потопельнику. Вона тяглась по ній, трималася з останніх сил, хоча здавалося що більше їх не було.

— Хррр… — почувся єдиний звук, чи це вона його видала, лишалося загадкою.

— Пані, ви в лікарні Сентале. Не хвилюйтесь, ваші рідні були сповіщені, мама чекає надворі. — попутно чулися якісь рухи, за ними тілом розлився приємний холодок, що забрав за собою біль.

— Що…що сталося? — ледь не пошепки з хрипом вдалося вичавити слова.

— Ви потрапили до аварії.

— Хтось ще постраждав?

Квітея картала себе за безрозсудність, яка могла коштувати комусь життя.

— Ні, пані. Ви врізались у виступ скелі.

— Доню! — мамин голос різко увірвався у спокійний простір, де були лише пташки та приємний голос когось з мед персоналу. — Як же я злякалася.

— Тихіше…

— Вибач-вибач. — жінка схилилася над нею та поцілувала у маківку.

            Дні в лікарні минали дуже повільно. За перший тиждень, Тея детально вивчила малюнок бузково-блакитних квітів, що прикрашали вікна палати. Графік пташок, що прилітали рівно об одинадцятій годині та сідали на нижню гілку старого розгалуженого дерева. І ще певно вивчила б маршрут переміщення комах та нарешті з правиці зняли гіпс, а з голови шви.

           Весь цей час гризли набридливі думки, які гнала як найдалі, а ті настирливо поверталися. Невже Говарду зовсім не цікаво де вона. Навіть якщо вона для нього просто муза, то хіба не мав би хоча б для цього відшукати. А тоді роздратовано сварила себе за слабкодухість.

         Вдома стало тільки гірше. Особливо коли побачила на стіні картину, що муляла око з першої секунди. Спершу хотіла знищити, вже тягла на вулицю аби влаштувати ритуальне вогнище прощання з чоловіком, що  подарував сенс та вирвав душу. Та в останній момент не наважилась. Проридала схилившися над перевернутим полотном, тоді віднесла до Пабло в комірку. Тепер вона прикрашає садове приладдя.

       Думала як навчитись жити знову. І нічого кращого ніж поїхати геть, вона не надумала.

— Ти ненормальна! — відповіла сестра, зачувши ідею.

          Усіх подробиць Камея не знала та частково була посвячена у свята святих. Тею не підтримувала і вважала за необхідним швиденько вийти заміж. Тим паче після дня народження, дівчиною цікавилося чимало перспективних молодиків. І взагалі, до чого те кохання, воно випарується. Інша справа, вигода.

         Квітея, як менш прагматична чи то більш романтична натура, сестру не слухала. Батьків поставила перед фактом. Батько махнув рукою, сказав що Арай з радістю прийме під своє крило. Тоді як мама чомусь дуже зраділа новині та навіть поопікувалася, подзвонивши в консерваторію. Тею чекало прослуховування.

          Лікар дав дозвіл на переліт з умовою слідкувати за своїм здоров‘ям. Дівчина не сперечалася, вона в себе одна, потрібно піклуватись. Та в крайню ніч перед вильотом, вирішила попрощатись з морем.

            На березі, довго стояла, розглядаючи відблиски зірок у чорній поверхні. Сьогодні воно було абсолютно спокійне, чого не можна було сказати про Квітею. Вона знала що лишає серце на цьому острові, він його вкрав, тоді в альтанці на її вісімнадцятиріччя.

       Сукня із зав'язкою на шиї полетіла до низу. Світло від луни не розкривало таємниць оголеного тіла, не дозволяла побачити більше дозволеного. Та й кому тут бути о такій порі. Тож Тея сміливо ступила у теплі обійми стихії, що прийняла її за доньку, тримала й тихо шепотіла, що усе буде гаразд. В неї вийшло трохи проплисти, самій. Аби не Говард, певне ніколи б не наважилась навчитись.