Розділ четвертий. Людвіг

- Ти б пом'якше був… - вговорювала мене Берта, влаштувавшись на спинці стільця і переминаючись з лапи на лапу. – Якби якась паскуда тикнула в мене своїм палаючим хвостом, а потім прийшла з кільцем в дзьобі і пропозицією побратись, єдине, що я б змогла зробити – то очі йому виклювати! От виклювала б і, можливо, пішла б заміж!

Я хмикнув. Мій фамільяр, ворон-фенікс, був специфічною дамою – якщо так можна виразитись про пташку. Напевне, це був результат того, що познайомились ми з нею, коли мені вже було далеко за двадцять. Зазвичай фамільяр супроводжує чаклуна з дитинства. І навіть якщо він успадковується від старших родичів, то все одно знаходиться поруч.

Але Берта в ті часи служила маркграфу фон Ройссу. Яким чудом вона врятувалась від інквізиторів, досі не знаю, але її прийняли за простого ручного ворона. Навіть не згоріла – палала вже при мені, влаштувавшись на столі і дивлячись своїми чорними палахкотливими очима. З яким осудом вона дивилась!

Я майже не знав маркграфа фон Ройсса. Взагалі, вперше я побачив його саме в камері, коли поруч крутився кат, і моє «привіт, дядьку» було б недоречним. І мені не довелось там затриматись. Врятувати маркграфа було неможливо. Він сам підписав собі вирок, коли, сподіваючись випросити хоч якусь поблажку, почав здавати всіх відьом та чаклунів, яких знав.

В тому числі і власну доньку.

Гертруда на батька була не схожа. Щось спільне лишилось в рисах обличчя, але в цілому Гера більше нагадувала матір чи власну бабусю. Вона чудово вміла ховатись, а довести її вину було непросто. Не те щоб я дуже старався, але Амьєн насувався на Відам, і інквізиція просто звірстувала.

Того дня, коли фрейлейн Аденауер повинні були стратити, атакували королівський замок. Берта принесла новину про те, що влада змінилась, першою, але до офіційного оголошення, казала вона, треба чекати хвилин зо двадцять.

Ось лише молоду відьму до того часу вже прив’язали до стовпа.

Я терпіти не міг спостерігати за тим, як згорають молоді дівчата. Гера була молодша за мене роки на чотири, може, на п’ять, і вона здалась мені неймовірно гарною – і тоді, і зараз, - а ще не зробила нічого настільки поганого, щоб її можна було палити на вогнищі. Маркграф, між іншим, кусав цнотливих селянок, сподіваючись бути вічно молодим! Не смертельно, та все одно… І нареченого чийогось заколов.

А що зробила ця дівчина? Продала комусь закляття для роботи та лишила якусь сварливу бабу роботи? Якраз пора на вогнище!

Не знаю, як мені вистачило розуму ризикнути при старших інквізиторах та остудити полум’я, але це спрацювало. Принаймні, Гертруда була жива та здорова. Правда, тепер вона мене ненавиділа, але то зрозуміло. Я б теж ненавидів інквізитора, який мене ледь не спалив. Це адекватна реакція. Добре, що олово на голову не вилила та попіл заговорений в очі не кинула.

- Ви так підходите один одному! – спробувала вмовити мене Берта. – Ну зізнайся ти їй!

- Навіть не подумаю.

- Чому ні?! – обурилась вона. – Це ж відьма! Вона зрозуміє! Ваша чаклунська порода!..

- Я сказав, ні! – відрізав я. – І якщо ти цьому червоному півнику…

- Він фенікс! – тут же встала на бік фвмільяра Гери Берта.

Он як. Значить, сподобався. Як там його… Зігфрід наче?

- Якщо ти цьому безхвостому феніксу все розповіси, я вас обох обскубаю! То ясно?

Берта діловито відвернулась від мене і стала дивитись в вікно. Прикидається, що образилась! Нічого не знаю. Я – ідеальний хазяїн! Не напиваюсь, на відміну від маркграфа, не пробую вдома влаштувати місце збору якоїсь розпусної секти, ніякої дурні не роблю, інквізицію не провокую… Правда, інквізиції вже й нема. Всі тепер «відділ для контролю за обдарованими». Відділ контролю. Ха! Наш головний з задоволенням підпалив би королівський замок, аби лише вигнати звідти амьєнців. А молоду відамську принцесу, яку видали заміж за короля Амьєна, аби тільки союз заключити, взагалі б четвертував!

- Він не безхвостий! – все-таки виказала мені свою претензію Берта. – Але я нікому не скажу. Я своїх не зраджую, ти ж знаєш!

Я таки дійсно про це знав. Берта була вірна, вона б ніколи не лишила свого господаря на порозі смерті. Вперта – так, нахабна – без сумніву, але змусити її зрадити? Навіть не уявляю, що для того мало б статись!

Я збирався вже було погладити її, почухати свіже  пір’я, яке вона недавно змінила – Берта завжди це любила, - але не встиг. В двері постукали, і я, вирішивши, що ніхто крім Гертруди і її фамільяра тут бути не може, поспішив впустити гостя в кімнату.

Звичайно ж, це була не Гера. Ще б ця вперта відьма до мене прийшла. Замість неї влетів сердитий, вже з хвостом фенікс. Виглядав він… Що ж, виглядав він справді дуже підозріло. Задоволений такий… Що, фрейлейн Аденауер знайшла спосіб, як успадкувати все багатство таточка і не виходити за мене заміж?

- Фрейлейн Гертруда кличе вас на сніданок, - повідомив, тим не менш, досить приємну новину фенікс. – Чекає в обідньому залі!

- Он як, - посміхнувся я. – Мене тут будуть годувати? Чи не отрутою?

- Фрейлейн Гертруда чудово готує, - твердо промовив Фенікс. – Так що прошу поспішити. Поки все не захололо…

- Що ж, - я знизав плечима. – Дякую. Берто?..