Особиста відьма для інквізитора

Розділ п'ятий. Гертруда

Я вискочила з обідньої зали, як ошпарена, буквально злетіла вниз по сходам, вискочила на вулицю і лише біля найближчого дерева зупинилась, звелівши собі затихнути. Не вистачало тільки, щоб Барбара та Іоганна мене побачили в такому стані! Вони ж тої миті причепляться зі своїми запитаннями! А ще заграватимуть з Людвігом.

А він…

Ні-ні-ні! Не можу в це повірити! Чаклун! Інквізитор, що ледь не спалив мене на вогнищі, чаклун! Небеса… Ну за що це мені?

Відліпившись від нещасної вишні, яку я трусила вже хвилини зо дві, я перейшла до наступного деревця, здається, до груші, і з силою штовхнула її ногою. Груші від того гірше не стало, а ось моїй нозі – так, і я буквально завила від болю.

Довелось сісти на траву, наплювавши на плаття. Нічого, потім виперу.

- Інквізитор-чаклун, - прошепотіла я. – Як це мило… І що мені тепер робити?

Розумним було б погодитись, якщо чесно. Моя магія обрала його, як істинну пару, він обдарований – о, так у нас будуть чудові дітки! Але… Але я його ненавиджу. Повинна ненавидіти! Мені варто проклинати його, мріяти вбити, сподіватись, що він… Не можу. Не можна, щоб з ним щось трапилось. Не можна… Цікаво, а можна якось позбутись істинної пари? Якщо так, то я готова на все!

Гаразд, майже на все.

Я піднялась на ноги, рішуче обтрусилась, почистила плаття відповідним заклинанням і оглянулась. Що зараз буде розумним виходом з ситуації? Що б робила адекватна людина? Гм… Мені треба з кимось порадитись. Зіг? І так ясно, що він скаже. Батько мій покійний, мама – не від цього світу! Барбара, Іоганна? Не вистачало ще їм говорити про Людвига…

Бабуся! Ну чому я одразу про неї не подумала? Бабуся обов’язково допоможе!

Рішуче зітхнувши, я ще раз обтрусила плаття, впевнилась в тому, що пристойно виглядаю, і клацнула пальцями, дозволяючи темному диму портальної магії огорнути себе з голови до ніг.

…Коли дим розсіявся, родового маєтку і гидотної груші поруч вже не було. Зате красувався перекошений будиночок, а довкола розкинувся густий, непролазний ліс. Бабусине житло, як завжди, повністю відповідало правильному антуражу відьминого будинку.

Так, собі вона не зраджує. Незалежно від того, як держава ставиться до відьом, бабуся завжди обирає тиху місцину, оточену дрімучим лісом, крізь який жоден інквізитор не пролізе! Ех, треба було залишатись жити з бабусею. Ось куди-куди, а сюди мій суджений не прийшов би!

Я змусила себе видихнути повітря і хоч трохи заспокоїтись, хоча б для видимості. Нема чого лякати своїми нервами стару жінку, а то вона точно засмутиться… І відправиться зводити мене з моїм «судженим». А що? Просто так віддавати державі успадкований від маркграфа маєток, та ще й сімейну справу на додачу? Впевнена, у бабуся серйозні плани на мої гроші, і віддавати вона їх не збирається. І в першу чергу нашій чудовій країні.

Відам взагалі нічого хорошого відьмам не зробив, казала вона. А отже, нема чого допомагати!

…Бабусин дім, однак, значно збільшився з мого минулого відвідання. Невідомо звідки виник додатковий поверх, фундамент став масивніше, а сам будинок – куди ширше. І де тільки відьмацька хатина, яку я спостерігала два роки тому? Здається, дохід з того крихітного підприємства, в роботі якого я нічогісінько не розуміла і, махнувши рукою, віддала бабусі, був далеко не таким маленьким, як вона жалілась. І досилати гроші їй не треба.

І без того непогано живе.

Все же здивовано оглядаючись і намагаючись впевнитись в тому, що це дійсно дім сімейства Аденауер, я підійшла до дверей і постукалась. Ні, ну це треба, навіть двері – і ті бабуся змінила! Тепер вони новенькі, цілісні, а не збиті з кривих сухих дошок, що лише на закляттях і тримаються. І замки – просто так не зламаєш, коли не знати, яким заклинанням бабуся закривається! Ну або доведеться чекати, доки відчинять…

Я покірно чекала, хоч це і зайняло не так вже й мало часу. Довелось стукати аж чотири рази, причому востаннє – вже нахабно бити кулаком в двері, а потім і ногою. Останні роки бабуся чула не так вже й добре, але вона все так само ненавиділа, коли хтось вривався в її дім.

От і зараз, перш ніж мені відкрили, я вислухала цілу розгнівану тираду.

- А шоби руки поодсихали! – капризним старезним голосом заявила бабуся. – А щоби ви, як я, стара, пополам зігнулись! Поналазяють тут всякі, а мені відкривай! А шоби вам так же… - вона нарешті відчинила двері і вже нормальним, бадьорим голосом промовила. – А, це ти, Гертрудо. Прошу, - бабуся посторонилась. – Дім фрау Маргрет Аденауер завжди відчинений для її любої онучки!

Я посміхнулась і зайшла, потайки подивившись на бабусю. Фрау Маргрет з останньої нашої зустрічі анітрохи не змінилась. Вона була такою ж високою, стрункою. Навіть в старості зберегла чудову фігуру. Волосся, колись яскраво-руде, тепер було звичайного русого відтінку, і бабуся, як зазвичай, заплітала його в косу і викладала вінком навколо голови. Карі очі з нашим родовим відьомським вогником сяяли так само яскраво, та й взагалі, ба можна було дати від сили п’ятдесят.

І кого там хвилює, що їй виповнилось вже в два рази більше! Якщо чаклун чи відьма сильні, то можуть жити дуже довго, в рази два-три більше за звичайних людей. Напевне, потому інквізиція нас і ненавидить, їм-то таке і не сниться!

- Ну що, онучко, - проворкувала бабуся. – Бачу, що тебе до мене привело… Зустріла нарешті свою істинну пару? Не всиділа вдома?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше