Розділ 5

Каріна

  Як я дійшла з того кабінету лікаря до машини, не пам’ятаю. Наче, в тумані. Мало, що бачила перед собою. Сіла, зачинила за собою дверку, поклала руки на кермо, сперлася в нього чолом і заплакала. Спочатку тихо, потім, чим раз голосніше. Не в силах перемогти цю всепоглинаючу хвилю розпачу, приниження, сорому, гніву. Ціла лавина найболючіших почуттів накрила мене з головою. Я ридала, обливаючи шкіряного руля гіркими, гарячими сльозами безсилля. Хотілося, щоб життя в ту ж мить припинилося. Моє жалюгідне, спаплюжене життя.

   Як він міг? Чим думав? Як міг такий розумний чоловік дійти до такого? Забув про те, що в дома є любляча жінка, ну, це ще куди не йшло. Але, забути про небезпеку? Як? А, якби, то був ВІЛ? Що тоді? Чи не надто дорога ціна розваг? Виродок... Що з ним робити? Не сказати нічого? Хай так ходить, поки не захворіє ще гірше, не перетвориться на розвалину? А, можливо, він вже знає? Ходив до лікарів? Навряд. Знаю я його любов до цього. Поки не припече, нізащо не піде. Хоч на мотузку тягни.

  Я довго плакала, забувши, що пора на роботу. До «улюбленого» директора. Горечко... Хай би вже швидше закінчили ремонт в його суперкабінеті, бо я вже не маю сили. Та... Якби ж це помогло... Не заховаюся від нього. Але, все одно, легше буде. Не сидітиме ввесь час над душею.

  Телефонний дзвінок витягнув мене з забуття. Як, могла, витерла очі, взяла себе в руки. Відповіла.

̶  Каріно, привіт. — спокійний бас мого батька.

̶  Привіт, тату.  ̶  кажу важко дихаючи. Така спека… Треба кондиціонер увімкнути.

̶  Ти на роботі? Як справи?

̶  А... Я... Та... Може бути... — розгублено тягну. Він не знає справжньої причини мого розлучення, а про венеричну хворобу, тим більше, не наважуся сказати. Як мінімум, соромно, а як максимум... Він би відірвав Миронові голову, якби дізнався, як той «любинський вогірок» образив його єдину доцю. А Костя ще б зіграв у свій улюблений футбол тією русявою головою. Не хочу, щоб почалася війна. Хоча, вона й так вже є, поки що, холодна.

̶  Що з тобою, дитино? — занепокоєно питає, вловивши смуток в моєму голосі. Старий лис. Не так просто його обдурити.

̶  Та, так, нема настрою... Ти, ж знаєш, останнім часом... Не легко... — намагаюся говорити бадьоріше.

̶  Так... Коли до мене заїдеш? Я хотів поговорити про ту хату.

̶  Тат... Ми ж, наче, все вже вирішили... Мені квартира, йому хата. Прошу, не треба далі...

̶  Дурниці! — сердито обриває мене, — ти ще молода, не розумієш! Що та квартира варта, порівняно з великою, новою хатою не далеко від Львова? Хоч і недокінченою. Колись до тебе дійде, але пізно буде. Люди мене засміють. Що я за юрист такий, коли не виб’ю в нікудишнього зятя хату, яку помагав будувати?

̶  Тату...

̶  Що, тату? Не будь така добра, бо той селюк того не вартий. Казав тобі... — почав далі бурчати про те, що не варто було з самого початку зв’язуватися з тим простаком, знайти собі рівню. Що своя хата в сто раз краще, ніж квартира, хоч і в центрі. І так далі. Я з усіх сил стримувалася, щоб не вимкнути телефон, або не розплакатися. Ну, що йому поясниш? Він думає головою, а я... Ех... Дурне моє серце не хотіло слухати логічних доводів тоді, і тепер... Яке мені діло було до того, що хлопець зі «славного» села Любині, а я львівська пані, як батько каже? Коли він такий високий, гарний і так посміхається, що забуваю, як мене звати. Яка різниця, що його батьки прості селяни, а мій батько відомий юрист, коли я млію від його оксамитового голосу? Від одного його дотику починала паморочитися голова. Батько ще довго промивав мені мізки, доки я, нарешті, не спромоглася його перебити.

̶  Вибач, тату, але, мені пора працювати. Директор...

̶  Ну, добре. Заїдь, коли зможеш. Покажу, які в мене огірочки, помідори... Це тобі не те, що клавіші натискати цілими днями.

̶  Добре, тат. Обов’язково заїду, коли зможу. Бувай здоровий. — перериваю виклик. Відкинулася на сидінні. Важко видихнула. Що робити? Пора на роботу. Але, так не хочеться...  Може, взяти відпустку, доки не вилікуюся? І так планували... А, ну його! Хіба я сама не можу відпочити? То й що, що нема тепер з ким. Сама кудись поїду. Хоча... Ні... — зітхнула. Ні, самій не цікаво. Треба подумати.

  А, поки що, подзвоню до Мирона, «потішу» його. Хай не думає, що життя — малина. Набрала номер. Почекала. Не відповідає. Ну й прапор йому в руки. Як, не передзвонить, то я теж не буду.

  Привела до ладу, наскільки вдалося, своє обличчя. Штучно посміхнулась собі в дзеркальце. Так, Каріно, до роботи. Не вартий він моїх сліз. Виїхала на головну дорогу і впевнено подалася до рідного магазину тримати трудову оборону.

  Ввечері зробила закупи, бо в холодильнику, хоч не миш повісилася, але не далеко до того. Треба – таки щось їсти. Бо на самому чаї далеко не заїду. Тим більше, якщо буду приймати ліки. Згадала, що завтра треба йти здавати аналізи. Ото радість... Але, нічого. Не вперше.

  Сіла собі почитати книжку. Треба відволіктися чимось. Дуже люблю різні романи. Особливо класику, та й сучасні деякі. Духовні книжки читаю. А найбільше різних мотиваційних, психологічних книжок, типу, як боротися з власною лінню і низькою самооцінкою, як ставити і досягати цілі і подібне.

  Дзвінок в двері. Дивлюся у вічко, Мирон. І чого приперся? Міг би подзвонити. Та не відкрити дверей не змогла. Так хочеться виказати йому все своє «фе».