Особлива пацієнтка.

Розділ 10

Каріна

  Я ледве від’їхала трохи від медичного центру, звернула на якусь вуличку і зупинила машину. Не могла кермувати в такому стані. Горе моє, як же заспокоїтись? Почала прокручувати в пам’яті ту розмову з Мироном, яка щойно відбулася. Хоча, я б це швидше назвала сутичкою. Як це розуміти? Не хотів казати батькам про розлучення, бо сподівався, що ми помиримося. Як то? Як він це собі уявляє? Але... Треба бути чесною хоч перед собою, що я насправді дуже хотіла б цього. Хотіла б, щоб його гріхи були тільки кошмарним сном, який ми б забули і щасливо жили далі. Ну... Може, не до кінця щасливо, але... Не погано. Може, навіть, усиновили б дитину. Але... Ні, нічого цього не буде, бо... Бо не може бути. Я не зможу пробачити таке і знову бути з ним.

  Чи зможу?... Як мені його шкода... так просить, благає пробачити його. Серце кров’ю обливається. Що робити?

  Я випила води, трохи ще посиділа, заспокоїлась. Почала їхати до свого будинку. Бачу, йде Леонід, колега Мирона. Враз пригадалася наша остання розмова. Ех... Деколи здається, що було б краще, якби я тоді не побачила того відео, на якому мій чоловік, озираючись, як злодій, заводить в готельний номер повію. Не почула розповідь Леоніда про те, що Мирон робив так вже не раз. Нащо він мені це розказав? Як важко тепер жити з думкою, що мій коханий... Не той, за кого я його вважала. Ні, це просто нестерпно. Я так свято вірила, що ми разом назавжди, що наші почуття особливі.

  Але, ні. Добре, що сказав. Бо це, все одно, рано, чи пізно вилізло б. Правда, не знаю, коли, бо Мирон скакав в гречку тільки в Німеччині, а не тут. Наскільки я знаю. Та й Леонід казав так.

  Клятий бізнес. Може, якби не почав туди їздити, то й не дійшло б до такого? В Україні Мирон ніколи не затримувався ніде на ніч чи навіть до пізнього вечора. Завжди приходив додому вчасно. Часто щось робив після роботи в квартирі. Ремонт, сантехніку. Вечорами ми були вдома, або їхали на будову хати, чи по магазинах, щось вибирати, купувати до нового дому. Але... Пізно вже про це думати. Що зроблено, те зроблено.

  Зупинилася. 60 – річний чоловік побачив мене, сів в машину.

̶  Привіт, Каріно. Давно не бачилися.

̶  Привіт. Як поживаєте? — запитую, дивлячись  на дорогу. Чоловік спокійно відповідає:

̶  Та... Не погано.  А ти як? Звикаєш? — він знає, що я розлучилася з чоловіком після того, як дізналася правду.

̶  Ага... Знаєте, не дуже, поки що. Важко... Мирон хоче помиритися... — чоловік подивився на мене уважно. Я на хвилю кинула погляд на нього.

̶  Справді? То, от чому він так... — ніби, щось згадав Леонід.

̶  Як? Ви про що? — здивовано питаю.

̶  Ну... Ти ж знаєш, я думав, він не захоче працювати зі мною, після того, як я видав тобі його походеньки. Вже знайшов другу роботу...

̶  Так, ви казали тоді.

̶  Так, от... Мирон не вигнав мене. — ошелешив мене дядько.

̶  Що? Ви й далі разом працюєте? — питаю шоковано.

̶  Так... Ти... Тільки не подумай, що... Я сам був здивований. Але, Мирон, замість набити мені морду за таку послугу і вигнати, подякував.

̶  Жартуєте? Як подякував?

̶  А так. Покликав в кабінет до себе після того всього, каже, дякую вам, Леоніде, що помогли мені.  Я хотів покінчити з тим паскудним життям, але не міг. А тепер, може, вдасться.

̶  Нічого не розумію... — я зітхнула, глянула знову на співрозмовника. Голова ще гірше почала боліти.

̶  Я теж... Але, Каріно, одне я точно бачу, що він дуже мучиться. З тих пір, як ти його вигнала, він не живий не мертвий. Наскільки я знаю, більше ніяких пригод на одне місце собі не шукає. В Європу не їздить. Посилає Юру. Ввесь час сумний, робота йому не вдається. Не може зосередитися. Страшенно розсіяний став. Часом зовсім не з’являється на фірмі. Як ведмідь, якого серед зими розбудили. Я не знаю, до чого так дійде. Щось з ним не так, не знаю, що, але... Не добре.

̶  Дякую, що розказали... — я зітхнула. Що б це означало? Геть заплуталася. Якщо любить, то як міг зраджувати? А, якщо ні, то чому так страждає? Хай би веселився, вільний тепер. Чому не радіє? Може і справді любить, як каже? Лихо моє... Маячня якась...

  Наступний тиждень пролетів дуже швидко. Я приймала ліки, які виписав мені Любомир Степанович, дотримувалася всіх рекомендацій. Почуваюся значно краще.

  На роботі передбачається перевірка. Замісник генерального обіцяв скоро заїхати, глянути, як в нас справи. Він любить робити сюрпризи. Каже приблизно, а не конкретний день, щоб застати все, як є.

  Лев Миколайович, почувши про перевірку, таки мусив відмовитися від тієї можливості заробити. Ми повернули виробнику всю браковану партію товару. Сердитий на мене, як справжній лев, що я не дала раніше провернути ту оборудку. Але, я його не дуже боюся. На всяк випадок зробила собі підстраховку. Записала на диктофон, як він говорив мені зробити ту аферу і заробити грошей. Якщо почне знову нахабніти, то налякаю його тим записом.

  Сьогодні знову на прийом до лікаря. Взяла на роботі вихідний. Але, вільне місце в Любомира Степановича було тільки після 16 години. Тому, я побігала вранці в парку, потім поприбирала в квартирі, сходила на манікюр, трохи відпочила. Яке ж то щастя, коли нічого не болить.Ну майже. Супер. Вже й забула, як це приємно бігати, підтягуватися, крутити хула – хуп і не відчувати при цьому того тупого болю в животі, хоча, слабкість ще є.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше