Особлива пацієнтка.

Розділ 12

Каріна

  Цього разу я вийшла з клініки майже щаслива. Ну, принаймні, почувалась значно краще, ніж минулі рази. На радощах приїхала додому,  переодягнулася і захотіла десь погуляти. Подзвонила до Світлани, вона сказала, що зайнята, не може, а діти в селі. Тоді я видзвонила Іру і Лілю з якими разом працюємо. Пішла з ними в парк. Дуже хочеться знову вчитися радіти життю. Не киснути вдома на самоті.

  Ми гарно пройшлися по парку, посиділи на лавочці біля озера, їли морозиво. Потім Ліля запросила в кафе. Чи то швидше бар, мабуть. Сьогодні з нас трьох вона мала найгірший настрій, бідолашка. А, коли по дорозі ми натрапили на гарний дитячий майданчик, то ще гірше засумувала.

̶  Ой, дівчата, йдемо кудись посидимо. Десь, де немає дітей. Бо не можу вже, так тяжко на серці... — зітхнула, спостерігаючи, як мами бавляться з дітворою на майданчику. Сміються, гойдають на гойдалках, ловлять внизу ковзанки. Деколи сварять за необережність, потім знову обіймають, гуляють. Ех... Я теж не можу холоднокровно на це дивитися. А Ліля сьогодні, якось, дуже вже піддалася хандрі.

  Зайшли в тихий бар недалеко від парку. Безлюдно. Спокійна музика, милий інтер’єр в ковбойському стилі. Всі працівники в шляпах, клітчастих сорочках і відповідних штанах. Замовили собі якісь коктейлі. Я безалкогольний, все – таки лікуюся. Почали ділитися кожна тим, що наболіло.

̶  Добре тобі, Іринко, в тебе ще все попереду, не те, що в нас... — сумно промовила Ліля.

̶  Ага, то вам так здається, що мені легко. Ви, он рано заміж повискакували, а мені вже 28, а нікого серйозного на горизонті й близько нема. Якесь, як не г... то тріска... — каже дівчина, поглядаючи на нас з подругою. — я засміялася.

̶  Не сумуй, дорогенька. Зате ти вільна, не принижена, не зраджена. Повна енергії і надії.

̶  Ага... А вам, що заважає мати надію? — каже Іра.

̶  Ну... Каріні, може й нічого. Теж тепер вільна. А я? Ой, дівчата... — сумно зітхнула Ліля. — мені найгірше. Це точно. Роки йдуть, а нічого не змінюється. Мого Гриця окрім роботи і хати нічого не цікавить. Все годує мене жданиками, що, як закінчимо будувати дім, тоді й дитину народимо. Ніби, тепер ми на вулиці живемо і не маємо на хліб.

̶  Шкода, дорогенька. А чого він так боїться? Чи просто не хоче дітей? — питаю.

̶  А, хтозна. Вічно в роботі, на телефоні. Я вже й не знаю, що думати. Якийсь такий став... — помовчала хвильку, а тоді промовила тихіше, — навіть в ліжко до мене не поспішає. Сидить в комп’ютері допізна... Пиво сьорбає літрами після роботи. Ну... Дівчат, хіба я вже така не цікава? Скажіть. Ніби й не постаріла ще і слідкую за собою. Чого йому ще треба? — я засмутилася, почувши це. Хоч би не було в них так, як в нас. Мій, он примудрявся на два фронти встигати. А Лілін, може, має когось іншого, тому до неї охолов. Але, сподіваюся, що є інша причина.

̶  Лілю... Дорогенька, мані так шкода. Ти така красуня, не розумію його. А ти пробувала говорити з чоловіком відверто про те, як почуваєшся?

̶  Та – а... Ні... Якось не можу наважитися.

̶  Знаєш, я тепер згадую, як в нас було. Ми теж погрузли в роботі, в будові. Мало розмовляли про почуття, про щось не пов’язане з грошима, побутом. Якось, не думалося про те, щоб більше виявляти цінування одне одному. Більше цікавитися, що в середині. Зараз жалію про це. Може, якби більше приділяли уваги одне одному, то не дійшло б до такого. — дівчата уважно дивилися на мене.

̶  Так? Думаєш, варто поговорити з ним? А... Не зроблю ще гірше? — запитала Ліля. Я поклала свою руку на її, що лежала на столику. Запевнила:

̶  Лілю, якщо будеш говорити з повагою, про те, як почуваєшся, що тебе засмучує, а не з претензіями, то гірше точно не буде. Головне не засуджувати, а спробувати зворушити серце. Я недавно в одній книжці вичитала. Ех... — зітхнула, сьорбнула зі склянки коктейль, — шкода, що раніше такого не знала, не робила. Здавалося, що і так все нормально.

̶   Може, й добре кажеш. Бо я вже теж боюся, щоб не дійшло до чогось поганого. Треба щось робити...

̶  Так, дорогенька. Вчися на моєму гіркому досвіді. Он я не зуміла зберегти сім’ю... — кажу сумно. Дівчата почали мене підбадьорювати.

̶  Чого ти, Карін? Тільки себе винуєш? А він? — проказала Ліля.

̶  Дійсно, Каріно, хіба ти все зіпсувала? Ти ж не зраджувала. Чому себе гризеш?

̶  Так... Але... Ввесь час думаю, що зробила щось не так, чогось не зробила. Ми віддалилися. Хоча... Мені здавалося, що все в нас добре. – зітхнула.

̶  Що ж, я спробую поговорити з Грицем. Потім розкажу, чим закінчилося. — посміхнулась Ліля.

̶  Обов’язково. Спробуй знайти момент, коли він більш – менш в настрої, не сердитий, придобрися... А там, походу... Будь терпляча, якщо не зрозуміє, поясни ще. Скажи, як скучаєш за ним. Побачиш, що він на те. Може... Є щось, чого ти не знаєш, якісь проблеми на роботі, якими не хотів ділитися, або ще щось. Спробуй вияснити, що в нього на серці. Чому не хоче дитини. — кажу подрузі. Сама собі здивувалася. Чого це я сьогодні в психолога бавлюся? Чи в маму, хоч тільки на 2 роки від Лілі старша. Мабуть, просто хвилююся, не хочеться, щоб і в неї сім’я розпалася.

̶  Добре, Каріночко, спробую. Мушу. Бо чує моє серце, що до добра так не дійде, як пустити все самопливом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше