Розділ 15

Любомир

  Не міг спати тієї ночі. Крутився, мучився в холодному поту, думки роздирали з середини, як коршуни. Але, відігнав геть всі сумніви. Ні. Не буду з нею. Хай хоч скільки плаче, скиглить. То її проблеми. Знала, що робила. Все одно нічого хорошого з того не вийде. Не дарма східна мудрість каже — не чекай вірності від людини, яка вже раз зрадила. Ніколи я вже не зможу їй довіряти і дитини від неї вже не хочу. Самому не віриться. Але, це так. Задовго я чекав, досить. Яка з неї матір? Сьогодні зі мною, завтра —  невідомо де. Ще бракувало, щоб потім дитину ділити, судитися. Ні. Хай іде, куди хоче. До гітариста, баяніста, та хоч тракториста. Зараза...

   А я? Сів на ліжку, розчесав пальцями волосся. Зітхнув. Що я буду робити? Глянув на годинник, 5 ранку. Чудово. На роботу ще рано, спати вже не зможу. Що б такого зробити, щоб привести себе до ладу? Раптом згадав, як та пацієнтка казала, що бігає в парку. О. Ідея. Геть занедбав себе останнім часом. Перестав ходити в басейн. Нічого не хотілося. Треба братися за розум. Підійшов, виглянув на вулицю. Вже світає. Так гарно. Відчинив вікно, вдихнув ранкової свіжості. А – а  - а – х, як добре...

   Цікаво, а де вона бігає і в якій порі? Мабуть, зранку. Швидше за все в Стрийскому парку. Певно, теж живе десь в цьому районі. Бо озер з лебедями у Львові не так багато. Швидко йду в душ, переодягаюся і вирушаю з Тарзаном до парку. Він сонний, такий смішний. Не звик так рано гуляти. Але, плентаємося, добре, що не далеко.

   Якийсь час гуляємо, трохи бігаємо, трохи ходимо. О, клас! Невже мені так пощастило і ця дівчина з волоссям зв’язаним в високу ґульку, це Каріна? Спостерігаю за нею ззаду. Милуюся тим, як вона повільно біжить, легко махаючи руками. Стрункі ніжки в чорних шортиках до середини стегна вправно міряють заасфальтовану доріжку. Зупинилася, вперлася руками в коліна, віддихалася хвильку. Біжить далі. Я за нею на достатній відстані. Тарзан кругами. Щось собі нюхає час – від – часу.

  Заговорити? Про що? Здоров’я? Можна... А, будь – що буде. Привітаюся, а там... Побачу. Може, це й не вона. Пришвидшуюся, наближаюсь до дівчини. Посмішка сама собою розтягується на моєму обличчі. Вона. Так, це саме та дівчина, яка останнім часом так багато крутилася в моїх думках.

  Наближаюсь, починаємо розмовляти і повільно бігти разом. Тарзан доганяє, біжить поряд зі мною.

̶  Це ваш собака? — питає Каріна. — класний.

̶  Так. Його звуть Тарзан. З наголосом на першій «а».

̶  Гарно... — дівчина мило посміхається. Я намагаюся придумати, про що з нею говорити. Щоб не виглядати нав’язливим. Почну з поточних справ.

̶  Каріно, як ви почуваєтеся? Приймаєте ліки? — питаю спокійно.

̶  Дякую. Вже значно ліпше. Завдяки вам. Чемно приймаю ліки, роблю все, що ви радили. — стримано посміхнулась. Бачу настрій має гарний. Чудово. Як мені цього треба. Когось позитивного, милого поряд. Ну... Хоча б трошки... Щоб не з’їхати з глузду від нудьги.

̶  Дуже приємно це чути. Якби ж усі пацієнти були такі слухняні. — кажу, поглядаючи на неї.

̶  А, бувають нечемні? — питає. — часто?

̶  Ще й як... — засміявся. Ми ще трохи пробігли, стали відпочити. Я погладив собаку, Каріна теж присіла біля нього.

̶  Який ти красунчик... Золотистий, м’якенький... — приговорює, ніжно торкаючись шерсті пса тоненькими пальчиками. Той, як причарований, розслабився, балдіє, висунув язика.

̶ А ви йому дуже сподобалися. — грайливо посміхаюсь. Хотілося сказати, як і господареві. Вона засміялася.

̶  Це взаємно... — на хвилю поглянула на мене. Ніяково відвела погляд. Знову. Як тоді, в ліфті. От... Як би мені хотілося, щоб ця фраза стосувалася мене, а не пса. Що? Ця думка трохи налякала мене. Але... Чому б і ні? Тепер я знаю, що вона вільна. Хоча... Ні, не знаю. Те, що розлучена, ще не означає, що в неї нікого нема і взагалі... Може, ще помириться з тим... Придурком. Як можна було зрадити таку жінку? Знову роблю висновки, майже нічого не знаючи. Та, що зі мною? Чому так хочеться думати, що вона порядна, хороша, вірна? Просто сприймаю бажане за дійсне. Хочеться вірити, що не всі такі, як моя Женька. Мабуть, таки правда, кожен судить по собі. Сам ніколи й не думав заводити інтрижки з кимось збоку, здається, що й інші такі ж.

̶ То... Ви теж бігаєте? Чи сьогодні почали? — Каріна порушила незручну мовчанку. Як добре.

̶  А... Так. Вирішив, що це хороша ідея.

̶  Так, дуже. Мені помагає впорядкувати думки і тримати в тонусі тіло. Дуже файно. — посміхнулась, почала знову бігти. Я за нею. Поряд.

̶  Ваша правда. Фізичне навантаження дуже добре впливає і на тіло і на розум. Я раніше плавав регулярно. Теж класно. — дівчина глянула на мене з інтересом.

̶  Так? Чудово. Це теж неабияке кардіо тренування. А я от не вмію плавати. — додала сором’язливо.

̶  Справді? — здивовано посміхаюся. — чому? Боїтеся? Чи...

̶  Так склалося. В дитинстві в мене була сильна алергія на хлоровану воду. Тому я не могла ходити в басейн. А в природних водоймах дуже рідко бувала, так і не навчилася.

̶  Он, як? А зараз? Теж алергія? — питаю, грішним ділом вже уявляючи, як би було класно вчити плавати таку дівчину. Вона відповіла: