Останнє кохання Аластара

12 Нісса

- Аластар! – кричу  і хапаю руками одне лиш повітря. – Повернись негідник! Чуєш?

- А що ти тут розшумілась? – навстіж прочиняються двері в мою кімнату, і на порозі з’являється хрещена.

- Хтоссссь був, - шипить з її шиї змій.

- Сама відчуваю, - Горислава посміхається. – Кого ж ти ховаєш, негідниця?

Вона повільно обходить  кімнатку. 

- Кров, - довгий роздвоєний язик змія безпомилково тикається в скляну дзеркальну поверхню.

- Ах ти ж сучка! – чорнокнижниця повертається до мене. – Гратись зі мною надумала?

Моє тіло знову стає неслухняним. Покірна її волі, я навіть пальцем поворухнути не можу.

- А тепер ти мені все розкажеш!

Я опираюсь її наказу. Вона притискає мене до землі своєю злобою. 

- Хто тут був?

- Ніхто, - хриплю я. 

І раптом Горислава заспокоюється. Не знаю, що вона таке відчула, та її натиск послаблюється.

- Не важливо. Ходімо, нам треба підготуватися. Скоро сонце сяде за обрій.

Я як маріонетка плетусь за нею в підвал. Вчинок Аластара не дає мені спокою. Він втік, злякавшись моєї хрещеної не інакше. Негідник. Нікчема, що просто зрозумів – чорнокнижнця йому не по зубах. От він хто. Слабак. 

Я повірила йому. Він був останньою моєю надією. І він мене зрадив. 

Чому  я розраховувала, що щось буде не так? Бо дуже наївна. Бо відчула до демона щось, чого б не мала ніколи відчувати. Співчуття, жалість, бажання. 

На мить я приписала йому людські почуття, побачила в ньому людину, що тільки ще раз підтверджує наскільки я недосвідчена і як легко мене можна ошукати.

- Сядь! – відьма наказує мені сісти на холодну землю, і я покірно опускаюсь на підлогу. – І одяг зніми.

Руки не дуже слухняні. Всередині мене виморожує від страху. Але Гориславі на те байдуже. Головне, що я не спроможна її зупинити.

Вона бере якусь чашу з вонючою рідиною. Навіть думати не хочу що там намішано. Воно чорне, як запечена кров. 

Хаарон вмочує кінчик хвоста в ту рідину і починає вимальовувати на моєму тілі узори. Повільно повзає по моїх ногах, а я не можу навіть смикатись від огиди. Відьма бурмоче свої закляття,  в той час як моє тіло вкривається все новими і новими символами. 

Ось змій добирається до живота, його тіло навіть нагріте від мого не стає приємнішим на дотик. Шершаві лусочки дряпають шкіру, неактивні символи злегка припікають. 

Я не можу без наказу навіть очі прикрити. Тільки сльози беззвучно котяться щоками. Але моїм мучителям немає до того справи.

Знущання триває кілька годин. Я втрачаю відлік часу. Перебираю в думках всі відомі мені руни і закляття, і не можу придумати нічого, щоб могло мене врятувати прямо зараз. Для протистояння треба мати хоча б покірний моїй волі язик. А краще – руки. Та у мене цього немає.

Маленька іскорка чужої сили що тліє  в серці надто слабка для того, щоб з її допомогою опиратися сильній як ніколи Гориславі, в її будинку, побудованому на місці розстрілів українських солдат. Не знаю чому я відчуваю, що стою в кривавому болоті, мабуть, підготування до ритуалу посилило моє світосприйняття.

У мене не розмальованим залишається тільки обличчя.

- А тепер ходімо, - наказує Горислава. І накидає мені на плечі цупкий балахон, щоб прикрити тіло. Підозрюю, вона більше переймається над тим, щоб осіння волога не зіпсувала ретельно нанесені символи, ніж за те щоб мені не було холодно. Бо ж взуття мені не видали.

Ми виходимо на двір. На вулиці темно. Подвір’я будинку ще освітлює жовтий ліхтаря. А от за парканом простирається густа, як кавова гуща, ніч.

Сирий осінній вітер забирається під мій одяг, і кров буквально охолоджується в моїх венах. Але я покірно йду слідом за Гориславою. Спочатку вздовж парканів приватного сектору, потім далі на околицю. Я давно не була так далеко від її дому. 

Жадібно, в останнє  в житті, роздивляюсь все навколо, і прислухаюсь до звуків. Десь гепає важка музика, гавкають собаки, сміються люди. Для них сьогоднішнє свято просто дивина, заморська розвага, карнавал…  Вони не відчувають всієї небезпеки, що зачаїлась в темних закутках. Не важливо як  і хто святкує Самхейн. З гарбузами чи без. Яким богам моляться сьогодні відьми  - Сатані, Велесу чи Балору, всі вони взивають до потойбіччя. І всі вони сіють зло.

Тим часом дорога заводить нас в  занедбаний парк Будівельників. Тут справжні хащі, що починаються відразу за напівзруйнованим цегляними парканом. В місячному світлі я бачу розтрощені лавки і поламані гілки. 

Просунувшись добряче  вглиб Горислава нарешті зупиняється. Перед нами пагорб, на вершині якого встановлений хрест на пам'ять жертв Голодомору.  Але зараз  я розумію що з хрестом щось не так. 

Якась невідома сила вирвала його з кріплень, і поставила назад в землю догори ногами.

Хрещена на якийсь час забуває про мене. Вона розставляє ліхтарики з свічками, щоб ті не згасли від пориву вітру, запалює їх. Щось муркоче. 

Жовтувате світло висвітлює білі камінці, розкладені в потрібному порядку. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше