«Камінь везіння»

У Оленки справжній клопіт — зовсім вона невезуча. Чесно. От геть без перебільшень. За що не візьметься, все не так виходить.

Одного разу намагалася обід зготувати. Вся страва згоріла. Хоч і за рецептом Оленка інгредієнти клала, і пильнувала, і помішувала вчасно. Прилипла їжа до каструлі, хоч плач. Мама згодом дерла-дерла, а потім просто замочила водою те вариво.

А ще раз Оленка квіти захотіла пересадити. Що там казати, що її улюблений вазон лишився половини листочків і геть повісив колись зелене гілля. А про прибирання й згадувати сумно: то відро вивернеться з брудною водою, то на килимі лишиться стільки піни, що аж бульки з-під ніг летять.

Взялася Оленка сукню для ляльки шити — тільки тканину попсувала. Намагалася картину малювати, та ніхто не впізнав, що ж на тому полотні зображене було. Татові ввижалися руді коні з зеленими гривами. Мама бачила химерні дерева. А то ж був її портрет!

— Ну скажи мені, бабусю, ну чого я така невезуча. Я так стараюся, а все в мене шкереберть летить, — скаржилася якось Оленка.

— О, моя люба, є на світі така хвороба. Називається вона «хронічне невезіння», — поважно підняла палець вгору бабця.

— І що ж мені тепер робити? Такою недотепою назавжди лишитися? — Жахнулася Оленка.

— Ну чого ж, — в зморшках бабусі ховалася хитра посмішка. — Маю я один засіб. Називається він каменем везіння.

— Що ж то за камінь такий? — Аж підстрибнула Оленка. — Невже магічний?

— Може й магічний, — бабуся простягала гладенький, вишліфуваний сотнями дотиків, синій камінець.

— І що з ним робити? — Крутила камінчик в руках Оленка.

— От коли справу яку задумаєш робити, то потримай той камінь в руці, щоб аж теплим зробився. Подумай про те діло, а тоді відставляй камінь, та й роби свою роботу помаленьку.

— І що, все вийде? — Не вірила Оленка.

— Аякже, — впевнено кивала головою бабця. — Перевірено на собі.

— Бабусю, а тобі не шкода таку річ мені віддавати? Адже ти тепер без везіння залишишся.

— О, я своє везіння вже і без каменю зловлю, — гладила по голівці Оленку бабуся.

Неймовірно, та й справді той камінь допомагав Оленці ловити удачу. Вона й на конкурсах вигравала, і уроки вчила ті, що треба (вже не помилялася з домашнім завданням), і готувати навчилася, і шити, і ще багато всього. Камінь давав силу нічого не боятися та вірити в успіх.

Минуло з того дня багато часу. Одного разу пані Олена віддала камінь везіння своїй донечці.

— Мамо, а тобі не шкода своє везіння мені віддавати? А якщо в тебе тепер не буде все так добре виходити?

— О, не хвилюйся, мила. Своє везіння я тепер знаходжу і без каменю.

Оленка посміхалася, бо тепер добре розуміла, про що говорила її бабуся.