Останній бард. Частина 4: Багаття інквізіції.

  Після відвідування селища вони зно­ву вирушили в путь. Усе було як завжди, за винятком того, що за ними ув’язався собака. Бард проявив майже всю свою словесну майстерність в погрозах, але чотирилапий провожатий навіть вухом не повів. Він уже було збирався добряче буцнути собаку, та малий переконав його, що пес може знадобитися. Отож далі вони продовжували путь втрьох. Перші дні Окнемуан постійно пхикав, що на собаку йдуть безцінні харчі, але потім призвичаївся до неї. Навіть вигадав їй кличку - Кардинал. На запитання Малюка, чому саме так, а не інакше, він пояснив свій вибір тим, що у собаки дуже хитрий та розумний погляд, а раз він відразу не їсть, а схи­ляє голову, і деякий час проводить в такому положенні, не­наче молиться - то все очевидно. Але то були лише забав­ки. Поряд з ними був звичайнісінький чорний пес із відвідкушеним вухом та пронизливим поглядом.

  Тим не менш, граючи в «кардинальство» і чеканячи ре­веранси перед поважним Кардиналом, Окнемуан привчив собаку схиляти голову у відповідь на його вітання, що вигля­дало досить кумедно, а потім дало йому нову ідею. Відтоді собака почав навчатися командам і різноманітним викрута­сам, що зробило його не просто милим нахлібником, а справ­жнім членом команди - бродячим артистом, щоправда чо­тирилапим.

  Давши своїм тріо декілька кумедних вистав, значно по­повнивши запаси провіанту та фінансів, вони крокували трак­том і здавалося, що ніщо на світі не змусить їх засумувати, а найпохмуріші хмари просто розійдуться перед силою їхніх широких та щирих посмішок.

  Але життя - річ непередбачувана. Якось, коли вони ви­ходили з лісу й зупинилися перепочити на пагорбі з чудо­вим краєвидом, Малюк помітив, що вдалині щось діється. Якісь чоловіки споруджували біля високого стовпа велике багаття й про щось сперечалися з купкою людей. Перші були одягнені неначе попи, а другі були в звичайному се­лянському вбранні. Розмова явно була не спокійна. Жорс­тока суперечка.

  Через деякий час вони проходили дорогою ближче до місця дійства. Натовп поповз маленькими цятками до по­селення, гнаний повчальними і владними окриками церковнослужителів. На галявині залишилися лише люди в рясах і молода, геть змарніла від страху дівчина, закована в колодки.

- Окнемуан, хто це? Що вони роблять?

- Це інквізиція, хлопче. Так-так, вона ще діє. Поки їх не розпустили, вони ще іноді показуються на людях. Я осо­бисто знав декілька достойних людей з цієї організації, але в тих силуетах я не бачу остраху перед богом чи перед законом. Чую бандитське нутро. Але це не мало б нас хвилювати.

- Там дівчина. Селяни залишили дівчину. Навіщо?

- Певно, вони визнали в ній відьму. Дивно, звісно, що народу не дали подивитися на спалення, але все ж.

- А вона дійсно відьма?

- Для того, щоб сказати точно, треба з нею пожити, - посміхнувся бард, але з погляду хлопця зрозумів, що він не хоче чути жартів. - Напевно визначали за вагою. Водоймищ близько немає, отже так.

- Поясни.

- Що там пояснювати. Менше п’ятидесяти кілограм - мітла витримує, значить відьма.

- І вони спалять її після такого дурного тесту? Ми має­мо це зупинити! - Кардинал схвально підгавкнув Малюку.

- Ні. Це не наше діло. Ходімо.

- Але ж вона загине. Просто так... Нізащо.

- «За віру й за всевишнього.» - запитай, тобі розка­жуть. Ходімо, кажу!

  Тим часом священнослужителі вже підготували багаття й потягли дівчину до стовпа. Тоді вона вийшла із заціпе­ніння й почала дико відбиватися, кричати. Окнемуан раптом випустив з рук комір малюка, пішов у бік галявини.

  Тим часом один із страшних інквізиторів зупинив тих, що її тягнули.

- Знаєте, а дівчина ж красива. Вся ця краса від дияво­ла, так? Так нащо йому її віддавати такою гарною? Давайте, на славу Богу, трохи наблизимо її до божественного, що думаєте? Не просто ж так ми відігнали цих селюків, га?

- Гарна ідея. Ніколи не бачив такого прекрасного личка. Буде що згадати. Їй то все одно помирати, що там думати. - Він уже пожадливо потягнувся руками до дівчини, коли по­чув ззаду грізний голос:

- Невже ваш Бог дійсно вас такому вчить, шановні па­нове? Я читав священне писання, але чомусь такий обряд випав із моєї уваги. Може, я щось наплутав? Поясните мені?

  Усі разом налякано обернулися, але потім зайшлися диким непристойним сміхом.

- Тю, ми то думали, управитель якийсь, лицар, а тут - шут гороховий!

- Та ще й не сам, а із малим вишкварком та недолугою чотириногою шавкою! - підхопив один із інквізиторів.

- У нас є грамота. Робимо, що повинні. І що хочемо теж.

- Я не можу вам цього дозволити.

- Тоді ти помреш. Чули хлопці, у нас сьогодні день роз­ваг! - у руках священнослужителів миттєво з’явилася зброя.

  Бард гірко посміхнувся, поклав на землю суму та лютню та підкликав чоловіків до себе жестом. Першим на нього ки­нувся той, який хотів було лізти до дівчини. Його ніж просвистів у повітрі в тому місці, де щойно був бард, але той уже з’явився за його спиною, і швидко обхопивши його шию ру­ками різко крутнув її в бік. Другий нападник упав додолу, а у нього на шиї завис, люто вчепившись в неї зубами, Карди­нал. Окнемуан добряче отримав палицею по ліктю, проте, підхопивши ножа першого нападника, оборонявся іншою від чотирьох суперників, не даючи їм змогу оточити себе. Зі спини на одного з них настрибнув Малюк і чимдуж замоло­тив тупим кінцем палиці по скроні інквізитора. Скористав­шись сум’яттям, бард встромив ножа в шию ближньому до нього суперникові й зчепився з другим у запеклій боротьбі, яка перейшла в катання по землі. Тим часом останній побіг геть. Його затримав Кардинал, проте, отримавши добрячого удару по животу, відважний пес був змушений відповзти яко­мога подалі від агресора, аби врятувати свою шкуру.