Останній диктатор землі

Міністр оборони  Сухопутної імперії Іванов О. В. зупинився біля важких дубових дверей з позолоченою табличкою: Прем’єр-міністр Гладкіх К. П. Іванов подивився на ліву руку. Вона тремтіла. Він стиснув кулак, зробив глибокий вдих-видих і відчинив двері.

Він потрапив у добре освітлений кабінет. Мінімальна кількість меблів зі скла і металу. За столом сидів товстенький чоловік з блискучою лисиною. Маленькі вуса губилися на пухкому обличчі. Господар кабінету кричав у телефон.

Іванов сів без запрошення. Гладків кинув телефон.
- Не вдається підключити доповнену реальність, - сказав він. – Головний програміст захворів. Я наказав привезти його навіть під крапельницями, якщо знадобиться.
- Встигнуть? – запитав Іванов. - Нас чекають.
- Встигнуть, - Гладкіх витер чоло хустинкою. – Мої люди не підведуть.
- Чому ти віддав родовища ритію на Острові? Без нього ми втратимо доходи і не зможемо створювати сучасну зброю.
- Якби я не погодився, вони б почали війну. А ти й без мене знаєш в якій ми дупі.
- Треба було блефувати. Війна їм теж не вигідна.
- В тобі говорить військовий, а не політик, - Гладкіх рішуче встав, - Ти вдягнув контактні лінзи?
- Так.

Гладкіх взяв зі столу футляр для окулярів.
- Ходімо.

Вони йшли коридором, по широкому червоному килиму, який поглинав їхні кроки.
- Хвилюєшся? – запитав Гладків.

Іванов стиснув тремтячу руку.
- А ти не хвилюєшся?
- Мене аж нудить. Сподіваюсь, нам вдасться.
- Якщо ні, ми всі помрем.

Гладкіх ледь стримав рвотний рефлекс. Вони зайшли у порожню приймальню президента Сухопутної Імперії Маркова І. Т.

*

          Двері лунко клацнули. Марков здригнувся і прокинувся, сліпо кліпаючи.
- «Хто це? – подумав він. – Нічого не бачу. Куди поділися мої окуляри?»

Марков сидів у інвалідному візку за великим дерев’яним столом, який губився серед гігантського кабінету з високою стелею. Білі стіни з позолотою створювали враження безмежного простору.

Відвідувачі підійшли ближче і Марков впізнав їх. Він міцно вхопився за м’які ручки візка. Холодний піт вкрив слабке тіло й просякнув одяг.
- «Прийшли мене вбити?» - майнула думка.

Відвідувачі зупинилися в кількох кроках від столу.
- Пане президенте, - сказав Іванов.

Марков видихнув. Останнім часом він боявся за своє життя. Він усіх підозрював у змові.   
- Які результати? – прохрипів Марков.
- Морська імперія не відмовилась від претензій на Острів, - сказав Іванов.
- Ви їх попередили про наслідки?
- Вони нанесуть удари у відповідь. 
- Сволота! – Марков слабко вдарив по столу. – Без ритію ми не зможемо будувати сучасні ракети.

Марков тяжко дихав і зиркав з кутка в куток. Іванов помітив, як ліва рука президента дрібно тремтить. Рефлекторно, він стис свою лівицю.
- Що ж. Тим краще, - мовив Марков. – Крабові діти зробили вибір. Наші ракети впадуть на їхні голови раніше ніж вони встигнуть натиснути на кнопку! Чи не так, міністре?
- Безумовно, пане президенте, - кивнув Іванов.
- У вас все готово?
- Так пане президенте, - аж підстрибнув Гладкіх. – Бункер готовий. Ми запаслися водою і продовольством на двадцять років. Ваша родина і наші сім’ї зайняли свої місця.
- Добре, - Марков дістав хустинку тремтячою рукою і витер піт. – Час настав.
- Маю для вас подарунок в честь такої події, - Гладкіх поклав перед Марковим розкритий футляр. – Ваш улюблений бренд.
- Дуже вчасно, - Марков взяв окуляри в золотій оправі і вдягнув їх. – Ідеально підходять.
- Прекрасно, - Гладкіх світився від задоволення.  
- Дозвольте, пане президенте, - Іванов взявся за візок.

*

Червоний килим привів їх до широкого ліфту. Іванов натиснув кнопку. Ліфт пірнув у надра глибокої шахти.
- Твоя мати боялася ліфтів, - сказав Марков. – Завжди ходила пішки.

Гладкіх здивовано глянув на міністра оборони.  
- Нажаль, я її не пам’ятаю, - незворушно мовив Іванов.
- Я так і не зміг до неї повернутися. Батьківщина була в небезпеці. Я мав знищити ворогів, які захопили владу.
- Ви врятували країну від розпаду, - сказав Іванов. – Впевнений, моя мати розуміла на які жертви вам довелося піти.
- Ви спаситель нації, - запопадливо мовив Гладкіх.

Ліфт зупинився. Коли вони вийшли, Марков смикнувся і поправив окуляри.
- Все гаразд, пане президенте? – запитав Гладкіх.
- Якесь дивне відчуття. Не можу описати.
- Ми глибоко під землею. Перепади висоти впливають на фізичний стан.  

Вони йшли лунким коридором і від їхніх рухів запалювалися лампи на стелі і вздовж стін. В кінці коридору блищали важкі сталеві двері з ручкою мов корабельний штурвал. Іванов двічі прокрутив її, а потім набрав код. Двері глухо клацнули і повільно відсунулись.

Вони потрапили у напівтемну кімнату і важкі двері повільно зачинилися. У приміщенні був тільки відчинений ліфт. Він поніс їх ще глибше.
- Чому нікого немає? – запитав Марков.
- Всі вже в низу на своїх місцях, - сказав Гладкіх. – Ви, як Ной, який останніми зайшов у ковчег.

Вони знову опинилися в коридорі зі сталевими дверима в кінці. Але за ними виявилася кімната з багатьма моніторами на стінах і пультом керування мов у космічному кораблі.
- Ось ваше місце, - Іванов підкотив візок до центральної частини пульта.

Тремтячими руками, Марков торкався темних сенсорних екранів і кнопок.
- Оце найголовніші кнопки, - Іванов вказав на три великі кнопки: зелену, червону і синю. – Натисніть зелену.

Марков так і зробив. Пульт засвітився, екрани на стінах ожили, показуючи життя мегаполісів по всьому світу. Іванов прокрутив коліщатко зменшуючи гучність до мінімуму.
- Ми під ’єдналися до камер спостереження великих міст світу, - підстрибуючи від захоплення, пояснював Гладкіх. – Ви спостерігатимете їхнє знищення у прямому ефірі. А потім можна буде передивлятися запис.
- Чудово, - прохрипів Марков, витираючи хустинкою піт. – Мільярди людей навіть не здогадуються про свою долю. Ніколи не думав, що цей момент буде таким, - Марков на мить замовк. – Солодким.