“ Вперше у аеропорті”

“ Вперше у аеропорті”
Через кілька днів я зібрала самі важливі речі і одяг. Мені дуже кортилось побачити ці гарні-грнісенькі краївиди цьої країни. 
Із одягу я взяла ту саму кофтинку у клітинку, пальто вдягнула на себе, штанці, і все що потрібно взяти. Через годину о дев’ятій тридцять, мене покликала мама.
– Будь-ласка підійди до мене.
Я підійшла, до мами ще підійшов і тато.
Я запитала
– Мамо, тато, що сталося, ви хвилюйтесь за мене? Батьки тільки підійшли до мене і обняли... Я дуже здивувалися з їхнього поведіння. 
– Ви хочете щось сказати мені? Знову запитала я. Дуже тихеньким, але досить чутним голосом мені сказали батьки.
– Ми тебе любимо, і бажаємо гарно долетіти. Я посміхнулася і обміняла їх. По моїй щічці потекли сльози, але вони були радісні. Ми сиділи так десять хвилин. Але я потім сказала
– Тато, мамо. Зі мною все буде добре. І знову міцно обняла. 
      Катерина Роззі і Віталик, теж обняли моїх батьків і вийшли з дому. Поки вони перевіряли що все взяли. Я вийшла, але не закривала двері, я ще дивились на батьків, як вони махають мені рукою. 
– Я відчую їхне тепло, навить на відстані. Далеко-далеко. Під ніс пробурчяла я.
 До мене підійшла Роззі, і ніжним голосм сказала щоб я сіла Віталику на шию. Наш дом був майже у лісі. До зупинки треба було йти пішки, а я потягнула собі ніжку. І щоб більше її не потравмувати, Роззі сказала мені сісти на шию Віталику. Ми йшли півгодини, з радістю прийшли до зупинки, всі посідали на лавку. Через кілька хвилин до нас підїхав автобус, всі посідали на зручні містя. Я сіла біля Роззі, вона завжди дозволяла мені спати на ній, у маршрутці.
Ми заїхали у город, в мене заболіла голова, і мені сказали спати. Через кілька хвилин я заснула, так сказала мені Анастасія. 
До аеропорту ми їхали чотири години, але для мене вони тривали як одна година. Мене розбудили. Ми зайшли у велику будівлю. Було багато людей, я ще ніколи не бачила таку кількість. Ми підійшли до охоронця, і він забрав наші валізи і сумки. Потім коли ми пройшли далі, наші сумки виїхали з іншого місця.
– Ой, як це так? Запитала я сама у себе.
Ми забрали сумки і підійшли до довго тунелю який шов у літак. Ми зайшли туди і сіли. Коли літак заповнився людьми, земля почалася рухатись, я зрозуміла...
– Ми летимо.