Останній герой (1 частина)

“Перша книга з Парижу”

На ранок Іванка їла яєчню з найсмачнішою куркою. Потім Роззі допомогла їй знайти свої речі, і Анастасія покликала її на вулицю.
– Я з Віталиком та Розою збиралися показати тобі Париж, можемо купити якусь їжу нову для тебе, чи книгу яку ти ще не читала. Тільки візьми пляшку води, бо дуже спекотно, а ще капелюх який я тобі по дорозі купила. 
– Добре, дякую. Відповіла я
Через годину ми підійшли до кіоску, там було написано “livre”  що перекладається як книга. Я попросила Анастасію зайти туди щоб купити собі якусь книгу. 
– Звичайно Іванко, що захочеш сьогодні, то й купимо тобі. 
Ми зайшли у книгарню, вона була така велика. І цей запах книг, найкраще що я колись відчувала своїм носом. Стародавній пил книг, це мої спогади, ще тоді коли мама працювала у бібліотеці.  Вона дозволяла мені брати додому будь-які книги, залишалася в бібліотеці майже що, до ночі, тільки заради мене щоб посидіти зі мною та почитати книгу у такій тиші. 
– Іванко! Вибирай книгу. Сказала Роззі
– Добре, Роза, а допоможеш мені будь ласка подивитись що то за книга? Сказала я, і на прямувала палець майже у стелю, там була якась товста книга.
– Так, звичайно, тільки я туди не дістану, піду покличу продавця щоб допоміг мені дістати книгу. 
– Добре дякую Роззі. 
Через кілька хвилин ця книга була у мене в руках.
– Ого! Якась вона старинна. Чи що? 
Книга називалася чарівний ліс. Чомусь вона була переведена, хоча ми були у французькій крамниці. 
Відкривши цю книгу, я побачила слова автора, а саму авторку звали Віана Ренд. 
    «Чарівні друзі, я звертаюся до вас, то му що, сподіваюсь що, ви мене зможете вислухати. Коли я була маленька, напевно також сама як і ви вірила в чудеса, в тому ж і про чарівний ліс. Всі мої спогади з дитинства залишилися в глибокій пам'яті, я зважилася написати про чарівних мешканців у книгу.  Для того щоб її читали багато дітей, в такому віці в якому була я коли мріяла, а може бути навіть і дорослішим. Для мене буде радістю розповісти вам мою віру в чарівних істот, але вона ще не минула, тому що, ті істоти залишилась у моїй пам‘яті до кінця моїх днів. Моя мрія була потрапити в цей чарівний ліс, але у мене не вийшло, адже я недостатньо вірила в нього, а тепер я зрозуміла що той чарівний ліс навколо мене. Дякую що вислухали мне! (Віана Ренд)
– Івана, навіщо ти читаєш це? Я слова автора ніколи не читаю, просто навіщо мені вони? Сказала Роза 
– Я хочу подивитися спочатку який автор, а потім по словам зрозуміти, яка книга, добра чи погана. Відповіла я
– Яка ти розумна! Я навить не знала що так можно вибирати книгу, дякую за пораду! 
– Не кричи будь ласка. Та звертайся. Така моя відповідь була.
Я повернулася до Анастасії і сказала їй що, хочу купити цю книгу, як зазвичай її відповідь була так. 
– Дякую велике! Ви найкраща хрещена! Звертаюсь я до неї
– Будь ласка Іванко, на здоров’ячко! 
   Коли я повернулася додому я одразу ж дістала з рюкзачка свою нову книгу, вже так мені хотілося почитати її. 
   Перша сторінка.
Привіт мої улюблені читачі! Гадаю що ви до сих пір вірите у чудеса, але якщо не вірите то повірте. Це так круто! 
   Ось ти знаєш що може бути іх і не існує але і в той же час знаєш що віриш в них.  Почуття дуже дивне. Напевно час почати читання, чи не так?
    Іванка читала цю книгу майже п‘ять годин, поки її не відірвала від книги Анастасія. Вона тримала у руках телефон Іванки, він дзвоныв, там були батьки Іванки. 
– Дякую Анастасія. Звернулася я до неї я узяла трубку телефона. 
– Привіт
– Добрий вечір Іванко
– Так, добрий 
– Як твої справи, я чула з татком що, тобі купили нову книгу?
– Так, у мене все дуже-дуже добре, а у вас як?
– Найкращий день сьогодні був, я з татом пішла у парк.
– Мамо, передавай татові від мене привіт! 
– Добре кицюню, не хотіла турбувати тебе, просто запитала як твої справи, щоб не хвилюватись! 
– Добре, цілую, пійду вже їсти, а потім спати.
– Добре, люблю тебе, на добраніч 
– Надобраніч, і я тебе люблю. 
Кінець дзвінка, я пішла до Роззі, вона стояла у стільниці, біля неї стояла Нонні.
Вони розмовляли між собою, щось про школу, якісь хлопців. Я насыпала собі плов з курячою грудкою яку приготував Віталик, виявляється він колись був кухарем. Дивно що я не знаю свого дядька, взагалі дядько Віталік завжди ходить і посміхається. Начебто завжди розслаблений, буває звичайно матюкатся, але це дуже-дуже-дуже рідко. Тільки коли на дорозі перед ним виїжджає вантажівка і його машина на сантиметр від тої вантажівки. Я встала зі стола 
– Дякую, дуже смачно, я піду вже лягати спати. На добраніч! Мое звертання до Віталика
– Будь ласка, на здоров‘я! Лягай спати бо вже десята година вечора. 
– Добре! 
Я знайшла свої речі, та лягла спати. Я тільки і думала про нову книгу. Ліжко було таке м‘ягке що я не успіла подумати про книгу, як мене полинув сон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше