"Чорна ніч"

У ту ж секунду з’являється той самий дух Тараса Шевченка! 
– Іванко, ви у самій глибині, біля ядра землі! Молодець Іванко, якщо б ти не потягнула б його, ти би не зрозуміла що кінець світу скоро станеться! 
– Це що, кінець світу?!  
–  Іванко, не бійся! Та й це ще не зовсім кінець, його й і набуде, ти нас усіх врятуєш! Як нашвичше думай тільки про щось, що ти давно мріяла, чи про людину яку ти дуже любиш, але тільки про добре! Це врятує вас! Скажи щоб Роза теж про це думала! 
– Добре, зараз скажу! 
Я зразу побігла до Рози це казати. А сама почала думати про батьків...
Це було єдине, що могло допомогти мені заспокоїтися. Не знаю про що там думала Роза, але я саме про батьків. 
– Один, два, три... один, два, три...   Повторювала я.
Так тут, я почала сяяти, так, саме сяяти як самісінька зірка. Все почало кружляти. З Розою було так ж саме як і зі мною. Все продовжувало трястися як найбільший землетрус! Як апокаліпсис! Ну а що тоді ж було з усіма людьми які були на поверхні землі? Я не знаю. Але у ту ж секунду знову з’явився дух Тараса Шевченка. 
– Іванко, я тобі скажу що там зараз твориться! Але тільки якщо ти хочеш! 
– Так звичайно, скажи, бо там мої батьки. – Добре Іванко! Всі висотки зруйнувалися через землетрус, хто б знав що це буде найсильніший землетрусу в світі, рівень цього стихійного лиха: дванадцять балів!  
– Господи! Перебила його Роза, але дух продовжував розповідати. 
– Сильна катастрофа - зміна рельєфу в великих розмірах.  Величезні обвали і зсуви.  Загальна руйнування будівель і споруд.  Івана, ти повинна поспішити, веди за собою Роззі, йди з нею по цій стежці! Спочатку ніякої стежки там не було, але коли дух про це сказав вона відразу ж з'явилася. Майже те ж саме що й зі столом з їжею. 
      Відразу коли з'явилася стежка ми почали ити по ній, робили все що сказав нам дух.  Мені хотілося як найшвидше врятувати всіх хто залишилися на землі, навіть якщо то не мої батьки. Ми йшли хвилин п'ятнадцять поки не дійшли до якогось обриву. Там було щось яскраве, яскраве як саме справжне сонце!  До мене дійшло, що то було ядро ​​землі.  Воно було настільки яскраве, не передати словами! Навколо нього в повітрі кружляли якісь уламки каміння. Словами це неможливо описати! Легкий вітерець обдував наші руки, у нас були настільки сильні мурашки по шкірі.  За нашими спинами вся та печера в якій ми опинилися з того моменту як спустилися під землю почала ламатися зі швидкістю світла. Ми думали що скоро почнеться кінець світу і я не встигну нічого врятувати, як знову починає говорити нам дух!
– Іванко, не бійся, стрибай у ту прірву, там буде ядро, але ти зрозумієш що треба робити. Ти повинна це зробити! Я вірю в тебе, уся планета віре в тебе!
– Так Іванко, стрибай, якщо ти загубиш себе, то це буде незабутня смерть, тебе будуть пам‘ятати усі! За ці дні, ти стала для мене як рідна сестра! Хоч усе це перед твоїм день народженням, але якою ти станеш дівчинкою після цього вчинку?! 
– Дякую Роза, я вірю у себе, я зможу урятувати світ! 
     Не гаючи часу я стрибнула прямо в ядро ​​землі. Я не знала що буде далі, думала тільки про своїх батьків, батьки були єдині, тільки вони направляли мене на порятунок світу!  Поки я думала про батьків, вже як одну хвилину назад з’явилася в рідному домі. Так, це був рідний дім. Коли я вийшла на вулицю,  нічого не бачила крім однієї темряви. Я бачила тільки свій рідний дім. 
    Будинок був наполовину зруйнований. Я шукала батьків по всьому будинку, але не знайшла їх. Коли зайшла в підземелля, вони стояли в обіймах. Ні, Вони не плакали, вони посміхались. В обіймах вони стояли в куточку підземелля посміхалися і одночасно плакали. Через цю картину я підбігла до них і міцно обняла. Більше не було інших думок окрім батьків. Начебто вони прожили цілу війну.  Ось ще трохи, якщо я не встигну розгадати загадку світу, всі помруть ...                
    Батьки подивилися на мене і міцно обміняли. Матуся тихенько промовила мені на вушко одне: 
– Так, ти моя донечко. Коли я тільки побачила тебе на світі, Відразу ж зрозуміла що ти  врятуєш світ. Ми лише твої думки, але можемо дати тобі підзказку. Давай Іванко, іди рятуй світ! 
– Добре мамо, я зроблю все, але тільки для того, щоб не загубити вас, не забути, не погубити!    Це я промовила крізь сльози які продиралися крізь мої очі. 
– Донечко, Вийди з хати, Іди в темряву. Навіть у темряві можна знайти допомогу, підсказку, вихід з положення.  Спокійно сказав мені це тато...
    Після цього я йшла довго в темряву, ну приблизно п'ятнадцять хвилин. Я йшла й ішла, тут як тут опиняюся в тому місці в якому була спочатку, біля ядра землі.  Але тепер Роззі і духа на тому місці вже не було.
Замість своїх друзів - Роззі і Духа, я побачила двері. Нагадувала мені та двері ту, котра була в лісі. Спонукала на згадку мені та дверь, у котрому ми зайшли під землю. Двері зі скрипом відчинилися. Там я побачила той самий ліс...сирий і сірий. З дерев звисали ліани, хоч то були і не тропіки. 
Зрозуміла я тоді що було то не двері, а якийсь портал у інший вимір...