Розділ 1.2

- Мам, я думаю, що впораюся. Але мені дуже боляче, що Ігор так вчинив із нами.

- Я говорила тобі, що він став дивним і треба з ним уже розлучатися.

– Тихіше. – ми подивилися на Дашку, але вона продовжувала грати.

- Ну а що, одразу було зрозуміло, що він загуляв.

- Так, але в нас сім'я, я ж думала, що його попустить.

- Ніколи так не треба думати, не треба ставити себе на друге місце. Я так колись зробила, а згодом пошкодувала.

– Ну зрештою і що? Ми з сестрою виросли без батька.

- Ну і що, я вас погано виховала? Я дала вам усе, що тільки можна.

- Ні, ти молодець. Все нормально, і ми впораємося, не хвилюйся.

- Ну і гаразд, потрібен правильний настрій. Все в нас вийде, я буду поряд. - вона обійняла мене.

- І я ... і я хочу обійматися! - Дашка підбігла до нас і ми почали сміятис, обійматися. Саме зайшла лікар і ми поговорили з нею про лікування, я спробувала взяти себе в руки і посміхнутися. Після вечері мама з донькою поїхали додому. Я знову трохи поплакала, пішла вмилася, реально було боляче ставати. На кожному моєму кроці віддавало дуже жорстко в спину. Я одразу випила пігулки, які мені прописали та пішла в ліжко. Поїла фруктів та попила сік. Поспілкувалася із колегами по телефону, вони всі дуже переживали за мене, учні та їхні батьки.

Вони відповіли, що прийдуть провідати мене вже вдома. Але я не хотіла поки що нікого бачити. Тому, що я не знала, коли повернуся до нормального життя, роботи. Тому, що не розуміла, яким буде біль у спині. Доскакалася я звичайно, може справді Ігор правий? Гаразд, ні!! Навіть якщо і не треба було їхати та він має рацію, то це не дає йому ніякого права ображати мене і йти до іншої!! У нього сім'я, а він поводиться як ненормальний!!

Це не так, так не повинно бути. Якщо вже вирішив заводити сім'ю, то роби все адекватно та будь з нею до кінця. Але це моя думка, в нього видно зовсім інша.

Через пару днів.

Мене виписали вчора додому, сказали, щоб я пила пігулки й двічі на рік лягала на стаціонар. Ставила крапельниці. Це була обов'язкова домовленість, бо буде нереальний біль, і я не зможу нормально пересуватися. Я не буду ні нормально ходити, ні сидіти, нічого взагалі! Після цих слів лікаря, звичайно, я засмутилася. Але вона мене підбадьорила тим, що я маю всі шанси вилікуватися.

Але для цього бажано поїхати до другої країни, та  там пройти місяць хворобливих уколів та реабілітацію. Це було не дешево, та навіть не це головне. На кого я залишу дитину, свою роботу та учнів? Мама теж не молода в мене, живе одна. Якщо Ігор нас покине, а все до цього йде, то я залишусь однією годівницею в сім'ї. У мами я гроші брати не буду, хоча я й так знаю, що вона мені допомагатиме. Я вирішила, що маю взяти себе в руки та зробити все можливе, щоб одужати.

Адже я ще Дашці обіцяла цього року на море поїхати.  Минулого року їй сподобалося,  їй дуже сподобалися хвилі. До того ж, вона потоваришувала там з іншими дітками. Літали ми втрьох... я, мама та Дашуля. Ігор був типу у відрядженні, але я думаю, що він був з іншою жінкою. Сподіваюся, що хоча б у неї, а не у нас вдома. Вчора і сьогодні його не було вдома, він не дзвонив і не писав, я була розчарована. Вже був вечір, мама поклала малу спати.

- Слухай, Діан, він телефонував? - вона зачинила двері до кухні.

- Ні, я думаю, що він уже пішов з кінцями.

- Ну і дивний чоловік, я в шоці з нього. Зараз, напевно, нормальних і немає.

- Я наберу його завтра, обговоримо, що будемо робити. Адже треба вирішувати за квартиру, хай речі свої забирає, якщо не житиме тут. Але, правду кажучи, я би звідси поїхала, бо не зможу тут радісно жити, стільки спогадів.

- Поїхали до мене, у мене там природа, поряд річка. Я думаю, що Даша зрадіє. Тобі все рівно не можна працювати поки що, а на дворі скоро літо буде.  Ягоди, фрукти ... вітаміни тобі потрібні, та й Даші теж.

- Може ти маєш рацію, може так і зробимо. Тим більше, машина є, їздитимемо, якщо що.

- Так, вирішуй завтра з ним. Або взагалі, нехай віддасть половину грошей за квартиру та поїхали вже завтра звідси.

- Та я можу й так віддати, аби не бачити його.

– А ось це не правильно, дочко. Тому, що ти багато вклалася в неї, ремонт був за твої гроші.

- Мам, він витрачав нормально грошей на нас із Дашею.

- Та він же чоловік! Ти його дружина, а Дашка його дочка, ви його родина! Він мав це робити.

- Так, але ж ти бачиш, що вийшло.

- Та це тільки тому, що він і був таким, просто відкрилася його сутність, ну або збожеволів. Ти що хочеш ще може пробачити його?

- Ні, я вже не зможу...після того, що він зробив мені, а тепер ще ці слова, які мене вбили. Замість підтримки сказати мені таке, ти уявляєш?

- Ой, Діан. Твій тато і гірше говорив, я тільки після розлучення з ним змогла почати жити.

- Слухай, у тебе там якийсь наречений є, ми з Дашею не завадимо?

– А, Вікторовичу? Та він мій сусід, переживе, буду я до нього ходити тепер. - вона махнула рукою і засміялася.

- Може і я у твоєму віці знайду собі такого?

– Не знаю, сподіваюся, що швидше знайдеш. Ти в мене гарна дівчинка.

- З дитиною. І тепер ще й каліка. - додала я.

- Нічого ти не шкутильгаєш, а якщо з дитиною, то це нічого поганого не значить. Давай не принижуй себе!

- Ну так, є кому принижувати, тут ти маєш рацію. - я махнула рукою і відпила ковток чаю.

- Ти думаєш про нього?

- Звичайно мам, адже він мій чоловік! Який би він не був, ми мали радісні моменти, дуже багато хорошого ми пережили. А чого він став різко такий, я навіть не можу зрозуміти. Він майже не розмовляє зі мною, а якщо й спілкується, то лише кричить. А за Дашу я взагалі мовчу. Вона ніби не його дочка... він так ігнорує її, що я в шоці.

- Так, це жахливо. Твій бодай грав із тобою, до останнього. Але я вже не витримала його моральної тисняви.