Розділ 4.3

Я збиралася та посміхалася сама собі, мені здавалося, що це просто сон. Що це не правда, тому що я й подумати не могла, що я піду на зустріч з хлопцем, так швидко, після розриву з Ігорем. Але правда, ми офіційно так й не розійшлися. Треба набрати його знову, й поїхати на квартиру, бо я так і не наважилася. Сподіваюся, що незабаром він прийде в себе й все ж таки приїде на розлучення. Не хочу я, звичайно, його бачити, але я хочу бути вільною, тому прийдеться. Я зібралася й чекала вже на Руслана, він мав приїхати з хвилини на хвилину.

- Ох, дочко, ти така красуня. – мама хлопнула руками.

- Так? Подобається?

- Звісно, ​​ти дуже класно виглядаєш.

– Дашка вже спить? -

Так, вклала її, так що все гаразд. А ти давай там добре погуляй.

- Скоро Руслан приїде, виходитимеш до нього?

- Думаю, що так. Хочу побачити, як він змінився, напевно дуже сильно, так?

- Так, я його не впізнала в супермаркеті. Ну, в принципі, як і він мене.

- Ох, класно так ось, такі зустрічі. Це дуже романтично.

- Може бути.

- Давай, Діан, налаштовуйся на позитивну хвилю. Якщо що, з Дашею я посиджу стільки, скільки треба. Можу й на ніч.

- Ну мам.

 - Ну, а що, ми всі дорослі люди, і розуміємо, що в тебе давно не було. Так що давай, це дуже позитивно впливає на жіноче здоров'я, між іншим.

- Ну все, досить. - мені було незручно про таке розмовляти з мамою. 

Ми особливо ніколи на цю тему не розмовляли.

- Це не побачення, а звичайна дружня зустріч.

- Ну, як скажеш. - вона так хитро посміхнулася.

Але я вирішила вже не сперечатися з нею, мами вони такі, вони хочуть, щоб все було ідеально, щоб їх діти були щасливі. Мені іноді здавалося, що я не заслуговую на те, що зі мною відбувається.  Але тепер я розумію, що я заслуговую саме на те, що відбувається зараз. Бо я маю бути щасливою! 

Але головне не здаватися, тому я вдихнула та видихнула, мама обійняла мене та побажала удачі. Це було так дивно, ніби я школярка та мама проводжає мене на моє перше побачення. Хоча я побаченням це ніяк не хотіла називати, мені не подобалося це. Це просто друг, так, ми подобалися одне одному. Але що тепер ? Якщо я занурилася в проблеми й тепер не знаю як з них вибратися? Що мені робити? Мені здається, що це просто крах всього, але я маю пару рідних людей поруч і я задоволена, що вони є.

Руслан написав мені, що вже тут, а потім почав телефонувати.

- Привіт, ти вже зібралася?

- Так, привіт.

- Я вже тут, ти йдеш?

- Так, йду.

Я вийшла з дому, ну відповідно мама пішла зі мною, їй дуже хотілося побачити Русю та привітатися з ним. Але що не зробиш для щастя рідної матері, мені здається, що коли хочеться, то їй треба дати вже це. Нехай собі привітається і побачить його.

- Доброго дня, Руслане.

- Добрий, Маріє Петрівно. Як Ваш настрій?

- Чудово, Русику. А ти як? - вона світилася як сонечко на ясному небі.

Ох мама, ще та покорителька чоловічих сердець.

- Все добре, свій бізнес, працюю та багато чого іншого роблю. Начебто потроху рухаюся вперед.

- Ну й молодець, я завжди знала, що ти досягнеш успіху.

- Дякую, приємно чути. Ви як завжди добре виглядаєте, та тільки гарніше стаєте, в чому Ваш секрет?

 Він теж умів знайти підхід до будь-якої людини.

- Ой дякую. - мама приклала руку на серце, - напевно, хороша генетика та правильний догляд за собою.

- Це точно, продовжуйте в тому ж дусі, Вам личить ця свіжість.

- Добре, буду. Ну а вам добре погуляти.

Вона поцілувала мене в щоку та помахала Руслану. Коли мама зайшла в двір, ми сіли в машину, Руслан відчинив мені галантно двері і я плюхнулася всередину. У нього було чисто і приємно пахло, не можу зрозуміти, чи це його духи такі смачні, чи освіжувач в машині.

- Як твої справи? - він завів машину та глянув на мене.

- Не погано, а ти як? – я посміхнулася, дивлячись на нього.

Він випромінював такий позитивний настрій, що я просто не могла не посміхнутися йому у відповідь. Це ж треба бути таким позитивним, мені подобалося, що він так поводиться. Мені не вистачає зараз саме позитиву в житті.

- Твоя мама справді дуже класно виглядає.

- Так, вона ж тобі сказала, що генетика та догляд, воно так і є.

- Ну що, куди ми їдемо, до того кафе, про яке ти говорила вчора?

- Так, якщо ти не проти, то давай туди. Там затишно та смачно.

- Так, я бував там кілька разів, мені теж сподобалося. Там смачні десерти. Поїхали тоді. Я так щасливий, що ми зустрілися.

- Я теж. - я відчувала, що він поїдає мене поглядом.

- До речі, добре виглядаєш. Гарно та легко.

- Ти теж. - я окинула поглядом його джинси та білу сорочку, білі кросівки.

Теж підібрав елегантний стиль, але легко та невимушено. Ми ніби відчували, як одягатись і знали, хто в чому прийде. Це було класно, що у нас багато чого сходилося. Але з усім тим, я не припиняла себе змушувати думати те, що це не побачення та немає чого розслаблятися й слини вже пускати. Це зустріч друзів, так що Діан, давай заспокійся та тримай себе в руках.

А то після цих слів Русі та запаху в машині, я зрозуміла, що пливу вже... а так не повинно бути, треба розділяти кордони. Розділяти це все, що можна і що не можна. А то я не хочу зараз довіритися йому цілком й повністю, а потім незрозуміло що буде. Потім зневіритися знову і на цьому вже можна вішатися та нічого не робити. Тому що це буде знову та сама ситуація, думаю, що я не готова більше розчаровуватися й робити собі боляче.

Ні душевно, ні фізично я не готова на таке, мені треба налаштуватися на роботу та своє одужання.

- То що ти на вихідні у мами вирішила погостювати?

Я зависла, я ж йому розповіла, що, мовляв, Ігор у відрядженні, а я у мами на кілька днів. І що йому відповісти? Я не любила брехати, але що йому відповіти? Що ми розходимося? Блін, навіть не знаю, якось так ніяково стало. Треба тримати себе в руках, якщо вже почала брехати, то брехати до кінця. Це ж на благо всім, що я пороблю, якщо інакше поки що не виходить у мене.