Останній поїзд

Останній поїзд

Антон біг, що було сили. Він не був впевнений, що встигне, але дуже на це сподівався. Зовсім не хотілося витрачати останні гроші на таксі, коли можна було проїхатися на метро.

Друзям пощастило жили недалеко від місця зустрічі, а йому тепер майже через пів міста їхати доведеться та від метро хвилин п'ятнадцять чалапати. Всі вони залишилися сидіти в парку, а Антону тепер бігти, бо втратив лік часу та забув, що то йому одному треба.

Звернувши на перехресті, вже міг споглядати заповітну букву “М” на будівлі. Ще горіла. Ще був шанс встигнути. А от компанія біля парадних дверей трохи бентежила. Антон вже раз так поцілував дверцята та кукував разом з іншими, викликаючи машину та намагаючись відхопити тариф понижче.

Коли вже залишалося метрів двадцять, від серця нарешті відлягло. Двоє людей з тієї компанії пішли геть, а п'ятеро інших почали заходити всередину. Встиг.

— Хутчіше, — крикнула Антону дівчина, що заходила остання та притримала двері.

— Давайте на станцію. Я вже зачиняю, — працівник метро одразу вставив ключ в замок єдиних не закритих дверей.

— Доїду, — прошепотів Антон, намагаючись відновити дихання.

Колись давно з ним поділилися однією важливою істинною: якщо встиг потрапити на станцію, то вже доїдеш. Хтось колись дуже влучно розрахував, що станції зачинялися раніше, а потяги ще ходили. І якщо не плентатися черепахою на переході, то і потяг на іншій гілці тебе дочекається.

— Я йому так і сказала: пиши повідомлення, але він продовжив кидати голосові. Здається, що ми не зійдемося.

Компанія з двох дівчат та трьох хлопців, що стояла нижче на сходах ескалатора, тихо посміялася та продовжила жваве спілкування. Антон лише раз на них глянув та заозирався навкруги.

Його увагу привернула реклама на одній з панелей, коли сходи ескалатора зробили різкий рух, зупиняючись. Антон збагнути не встиг, як вже летів уперед. Дарма за поручень тримався лиш номінально.

— Піймав, — констатував чоловічий голос над головою.

Розгублений та відчуваючи себе якимсь желе, Антон підняв очі, зустрічаючись поглядом зі своїм рятівником. Летів би він далеко, якби не було тієї компанії. А може і з ними разом, якби не спрацювала у хлопця реакція.

— Дякую, — Антон спробував зібратися, але одна нога одразу втрапила на край східців, зіслизнувши.

— Ти як? Все добре? — дякувати можна було ще й за те, що хлопець не відпустив Антона одразу, а міцно тримав, притискаючи до себе.

— Нормально, — таки вставши рівно, Антон опинився в кільці рук незнайомого хлопця, який не поспішав відсторонюватися.

Можливо хотів впевнитися, що все дійсно гаразд і вони не впадуть уже вдвох на інших, що стояли нижче.

Втім, Антон і сам не поривався виплутуватися. Трохи, звісно, зніяковів, але і не кожен день до тебе гарний хлопець буде так турботливо притискатися.

— Слава, як вже впало щастя в руки, то ти тримай — не випускай, — штовхнула інша дівчина його рятівника та пограла бровами, роблячи натяк вже зовсім однозначним.

— Ти тільки казав, що ми тобі набридли, — підхопила настрій дівчина, що тримала двері, — ось і нові знайомства під’їхали.

— Досить вам, — трохи підвищивши тон, названий Славою вже спокійно сказав Антону, відпускаючи: — Не звертай уваги. Вони приколюються, — та відступив на півкроку назад, бо більше не дозволяв ескалатор.

— Ой не бреши.

Слава знову зиркнув на дівчат, що загиготіли, але відповісти не встиг.

Приміщенням рознісся голос співробітниці з позаштатним повідомленням. Поінформувавши, що ескалатор не запустять, вона попросила всіх спуститися на станцію пішки.

— Що вже сталося? — відізвався хлопець, що розташувався нижче всіх та намагався роздивитися ситуацію внизу.

— Ходім, бо потяг пропустимо, — з цим зауваженням погодився й Антон, побігши слідом за всіма.

Вони були не єдині на ескалаторі, але останні.

У самого низу побачили причину зупинки — в якогось чоловіка затягнуло парасольку в місце обертання сходів. Він саме сварився зі співробітницею, коли їх голоси заглушив звук з платформи. Прибував потяг.

— Ходу! — крикнула одна з дівчат та побігла не обертаючись.

Антон тихо сам про себе простогнав, але теж піддав газу.

Було не зрозуміло на яку саме колію прибував потяг. Лунало звідусіль. Чекати наступного, можливо, довелося б хвилин двадцять.

Однак, побачивши, що то все ж не його напрямок, Антон сповільнився, переходячи на крок. Компанія майже вся побігла, викрикуючи прощання. Вся, крім Слави, який теж сповільнився та, склавши тунелем руки навколо рота, підбадьорював своїх бігти скоріше.

Сміючись, та дивлячись, як його друзі намагаються втиснутися не в такий вже й порожній вагон, Слава розвернувся саме в момент, коли Антон з ним порівнявся.

— О, — усміхнене обличчя в момент змінилося здивованим. На мить. В наступну Слава вже знову посміхався, сунувши руки в кишені. — То тобі зі мною в один вік, — хутко витягнувши руку, протягнув її вперед. — Святослав. Можна “Слава”.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше