Остання дружина страшного

Розділ 6

  Ще через трохи часу вперемішку з плачем Наталя розповіла:

̶  Уявляєш, той Віктор нагло сів біля мене в машину і сказав Міші, щоб забирався, — Таня заціпеніла, шоковано слухає. — І він... — дівчина скривилася, з відразою продовжила:

̶  Він пішов?

̶  Так... Засміявся і відкрив двері зі свого боку, щоб вийти. Уявляєш?

̶  Жах... — видихнула Таня. Тоді подруга ледь вимовила:

̶  Жах почався далі. Віктор сказав, що тепер я маю ще і з ним переспати.

̶  Ні...

̶  Ага... Коли я шоковано витріщила очі і сказала, що вони придурки, той гад кинув на сидіння гроші і сказав: «Та не ламайся, мала, я ж не скупий.» Уявляєш? Ще й загиготів так паскудно, що мені захотілося тріснути його чимось по макітрі.

̶  Горечко... — в Тані заціпеніло все тіло. Почала тремтіти. Не могла того переварити. Хоч легко повірила, знаючи минуле Дороша.

̶  Я... Я почала швидко вдягатися, кричати, щоб вони мене не чіпали, щоб відвезли додому, бо я не повія. Але він глянув на мене, як на ідіотку, з таким презирством... Наче я... — схлипнула, витерла носа рукавом. — Не уявляєш, як мені було паскудно. Почав лізти до мене лапами. Сказав, щоб я не патякала, а робила, що він каже. Так тхнуло від нього випивкою. Я...

̶  Який жах, Натусь... — з болем промовила Таня. Так хотілося б, щоб це була неправда, але... Надто добре вона знає, що Віктор не вперше поводився саме так. Розбещений до краю, не знаючий відмов, впевнений, що всі мають кланятися, бо ж він має гроші і владу. — Що було далі? Тобі вдалося втекти від нього?

̶  Ох... Далі... Я почала відбиватися. Мене розібрала така злість! Хотілося його загризти. На мій крик прийшов той Мішель. Заглянув до салону, хихикнув, каже: «Ого, які пристрасті. Допомога потрібна, друже?» Уявляєш? Йому потрібна допомога. Непотріб!

̶  От скотина...

̶  Ага... Тоді Віктор з презирством сказав до нього: «Ці сільські доярки ще й ціни собі не складуть, прикинь? Каже, мало їй, не хоче.» Той байдуже засміявся і сказав йому, щоб відпустив мене, бо я і так не дуже. Тоді Віктор послав мене матами, грубо випхав з машини, як якесь сміття, і пішов до свого джипа. А Міша теж... Навіть нічого не сказав мені більше, сів в авто і поїхав. Уявляєш?

̶  Який кошмар... Дорогенька, мені так шкода. І ти пішки йшла звідти?

̶  Ага... Серед ночі, між полем і лісом, десь зо три кілометри. Уявляєш? Думала, серце розірветься від страху. Ще й ногу підвернула, коли падала з того клятого джипа. Досі болить. Ой, Тань... — дівчина знову довго плакала, не могла заспокоїтися. Таня, як могла втішала її, але... Що тут зарадиш?

  Та найгірше, що це не кінець. Дорош може знову приїхати в село. Що тоді? В дівчини кров стигне в жилах від спогадів про минуле і усвідомлення теперішнього. Ця безвихідь просто вбиває. Хочеться відмотати час на два роки назад і змінити там дещо. Тоді б сьогодні все було інакше. Але ж... Машини часу немає, тому доведеться давати собі раду без неї.

  Ще трохи поміркувавши над всім цим Таня вирішила, що єдиний вихід, доки мусить жити в цьому селі — це бути обачною і триматися подалі від тих мажорів. А, вразі чого, бути рішучою, показати йому, що сільські «доярки» не такі безголові кури, як він собі думав. Хай там, що. Навіть, якщо доведеться з ним битися. Нічого... Вона дівчина міцна, загартована в роботі, так просто не дозволить зробити з себе шматку. От би якось обламати того покидька, щоб раз і назавжди затямив, де його місце. Тільки, як?

  Тоді Таня не знала, що з цієї ситуації є ще один вихід. Непростий, але... Є. Головне якось дізнатися, котре з двох зол менше. Але, це пізніше... А того вечора дівчина попросила, щоб Ваня забрав її додому на дядьковому старенькому авто, Гольфі. І не лише тому, що було пізно і темно. А й тому, що ноги не несли. В голові паморочилося, як п’яна. Ще довго не могла відійти від шоку після розмови з Наталею. Навіть вночі не раз прокидалася, снилися кошмари.

  Наступного дня Таня знову ходила з тіткою Лідою збирати малину, а потім поралися вдома. Лиш під вечір дівчина знайшла час трошки відпочити. Дуже скучила за своїм другом. Побігла до сусіда, щоб потішитися своїм коником. Ну, як своїм? Колишнім своїм. Тепер Вітер належить дядькові Славкові.

  Коли дівчина прийшла, господар саме порався на подвір’ї, розпрягав своїх двох коней, які щойно возили мішки з картоплею. Таня помітила, що Вітер дуже змучений, аж спина мокра. Йому не дуже пощастило з «напарником». Другий кінь дядька Славка значно менший, слабший. Тому Вітрові доводиться тягнути більше. Та й характер у нього зовсім інший. Улюбленець Тані, високий світло-каштановий жеребець дуже енергійний, навіть трохи шалений. Завзятий, впертий. Його не треба поганяти, сам рве з під копит. А його побратим, навпаки — спокійний, лінивий. Так і живуть...

̶  Добрий вечір, дядьку Славку. Можна я трошки потішуся Вітерцем? — привіталася дівчина. Чоловік всміхнуся.

̶  Та, чого ж не можна. Он, який він радий тебе бачити, — хихикнув. Кінь одразу потягнувся до дівчини, вона обійняла його, погладила по морді. Вийняла йому з рота залізні вудила, дала яблуко.

̶  Ну, привіт, хлопчику. Як ти тут? Смачно? О, так, мій хороший. Їж. Змучився, так, бідолашко? — лагідно приговорює до тварини. Продовжила випрягати з воза. Сусід лиш всміхається собі у вуса. Йому не звикати до того, що це дитя мало не цілується зі своїм улюбленцем. Лише з Іваном і з цим конем Таня буває така ніжна. Іншим рідко дістається від неї стільки ласки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше