Похресниця гетьмана

Ранок стелився над сплячими водами Сейму білим мороком квітневої прохолоди. Мазепа пильно вдивлявся в те піняве напівпрозоре мереживо, виткане над поверхнею річки млявими пальцями густого туману. Він бачив у ньому звабливі лінії укоханого лиця. Його розквітла врода останнім часом аж обпікала душу!..

Ще минулої весни один із жагучих поглядів Мотрі вперше вдарив попід ребра свіжим блиском вже вигостреної жіночої краси. Її знадливі чари, здавалось Івану, злетіли з небес теплим і рясним літнім дощиком. Під його водограйним подихом вмилися веселковою росою пахучі достигаючі персики. Вони й розбризкали на ніжні щічки похресниці гетьмана рум’яні пестощі кримських ранків, на які споконвіку споглядали її предки з роду Кучук-беїв…

Променисті карі очі дівчини були виписані творцем у найм’якіших тонах. Навіть похмурої днини ті глибокі спокійні озерця неначе осявали все навкруги промінчиками святкової благості!.. Від їх небесного світіння Мазепа все виразніше бачив згаслі видіння власної юності. Немов сп’янілий од найтерпкішого меду, він забував тої миті про свої 63 роки й знову ставав нестерпно вродливим пажем польського короля Яна Казиміра.

Так все більше ламався його внутрішній спротив нападам потаємної закоханості. Саме тоді ангели примарного щастя й вихоплювали тихцем його та Мотрину душі з постріляних сердець. За мить дві сріблястії пташки на захмарному дереві нетлінної любові вже виспівували їхніми голосами прадавні пісні вічного кохання. Перед тою пресвятою мудрістю падають долілиць і стираються на порох усі перепони, а надто – вигаданими самими людьми собі ж на страждання і муку…

Хоча сповнилося Мотрі заледве 16 літ, вона на рівних розмовляла з великим гетьманом лівобережної України. Її свіжі юночі думки часто змушували Івана Степановича зовсім по-новому споглядати чи то на якісь хитрі політичні питання, чи й на самі таїнства сердечні!.. Мудрому гетьману ще зовсім недавно здавалося, що любов-кохання так зорали його сердешну душу чубатим і гострим плугом, що годі було й сподіватися на прихід у його віці таких незбагненних почуттів!.. Він знову відчув од них скажену жадобу до життя, яке іноді у своїй безмежній, сяючій і сповненій пахощами небес милості здатне щомиті дарувати людині усю свою щемливу й трепетну неповторність. Те, що ще вчора здавалося сірим і буденним, раптом почало вигравати усіма казковими найчистішими барвами...

Дві-три години розмов з Мотрею скочувалися для гетьмана у денну прірву непомітним стрімким камінчиком. Так гарно, вільно й легко було Мазепі у її любому товаристві! Вони сиділи у величезній вітальні його батуринського палацу, стіни якого прикрашали полотна славетних французьких та італійських художників. Грайливі сонячні промені відбивалися від золотих інкрустованих кубків, що вишикувалися щільними рядами на полицях широкогрудих шаф червоного дерева. Чотири мармурові античні статуї задумливо стояли по кутках багато вбраної кімнати і, здавалося, уважно прислухалися до розмови юної граційної діви та поважного літнього пана, які ніяк не могли набалакатися...