IX

«Добре, що у мене весь цей час були крильця! – подумала я. – Зараз вони мені знову знадобляться!»

 Один за одним ми здіймалися у небо – і через якусь мить уже летіли над безкраїми водами океану. Його блакитні хвилі діамантами вигравали під сонцем. Вони нагадували шовкові тканини з білим мереживом морської піни. Та чим ближче ми підлітали до затоки, то все частіше траплялися чорні плями, і вони ставали все більшими і більшими.

Аж ось вдалині з’явився чорний дим – то палала нафтова платформа, розкидаючи полум’я над усією затокою. На перший погляд було навіть дивно: як може горіти вода? Їдкий смердючий чорний дим застелив сонце. Нас оточила якась апокаліптична картина: усе горіло, диміло і кричало від болю. Тисячі жертв благали про допомогу. І ми рішуче взялися за діло. Білл ракетою пірнув на дно під платформою виконувати найвідповідальніше завдання. І так же чітко виконували рятувальну місію морські агенти «Ядра» – дельфіни, кити, акули, черепахи. Кожен із них був у спеціальному костюмі, що захищав від вогню та липкого бруду.

За всяким клопотом я зовсім не помітила, що нас дев’ятеро. Але спостережлива Юічу зауважила:

 – А куди подівся хлопчик із Токіо? Хіба він не злітав разом з нами?

 Я відповіла, бо до останньою лишалася з ним:

– У той момент, коли ми злітали, хлопчик у костюмі-хамелеоні лишався з координатором. У нього було багато запитань, які не дозволяли рушити з місця. Він розпитував про можливості костюма, уточнював наше призначення, і йому не дуже вірилося, що все відбувається насправді. Він пояснював, що не хотів нікого образити, поділившись сумнівами на засіданні «Ядра», що насправді дуже хоче допомогти врятувати Землю, а потім зізнався, що… боїться літати. Тоді «Маяк» вказав йому на вбудовану у костюм функцію телепортації і пояснив, як правильно ввести координати місця прибуття.

До речі, ім’я того хлопця – Зихао. Кілька років тому у його сім’ї сталася дивна річ: зник  тато. З того часу він дуже змінився: з веселого і товариського став мовчазним, недовірливим і щодня вдивлявся в обличчя перехожих,  сподіваючись побачити батька. На жаль, усі його зусилля були марні…

Скориставшись кнопкою телепортації, Зихао опинився на березі затоки швидше від нас. Не уявляючи, чим може бути корисним, він злякано спостерігав за всім, ховаючись за деревами. Йому стало так страшно, що він зробився, мов заворожений. А ми на льоту вихоплювали з полум’я морських чайок, альбатросів, буревісників, що гинули у нафті, і виносили їх на берег.

Підлетівши, Ашот суворо спитав Зихао:

– Як можна стояти без діла, коли дорога кожна хвилина? Невже не чуєш, як океан благає про допомогу?

Цей докір наче збудив Зихао від страшного сну. Але це був не сон:

 – Я... Я-я-я... Що я мав робити? Я чекав вас… – хлопець розвів руками і не знав, як виправдатися.

– Невже не помітив цих морських черепашок, що з усіх сил гребуться забрудненим нафтою берегом, а вогонь от-от наздожене їх? – докинула Грета. – Друзі, швидко хапайте постраждалих та несіть у безпечне місце!

Оторопівши від побаченого, Фірун звів до неба руки та благав дощу, і з його великих очей покотилися сльози. І враз блакить заволокли важкі грозові хмари, залопотів рясний краплистий дощ. Перейшовши у зливу, він за кілька хвилин майже погасив пекучий вогонь. І тоді Ашот, піднявшись над хвилями, закрутився у повітрі і вказав напрямок вітру. Бурхливі морські хвилі понесли бруд до берега, а там їх уже чекав Абхей. Він тримав у руках дивний і незвичний пристрій, що нагадував гігантський пилосос. Але цей «пилосос» дечим відрізнявся. По-перше, від нього тяглася довжелезна труба, а сміттєзбирач був звичайною металевою бочкою, яку легко було замінити на іншу, коли наповниться брудом.

 Ідея такої машини у юного фантазера виникла давно, а от втілити її вдалося завдяки новітнім розробкам дідуся «Маяка».

Хлопець увімкнув потужний «пилосмок» – і той почав чистити брудний берег. Абхей прибирав узбережжя, наче великий килим у домі! Із труби вилітав білісінький морський пісок, а нафта лишалась у металевій бочці. Цей чудовий винахід оцінила вся команда.

 Хоча всі й були зайняті рятуванням затоки, та нас хвилювало й інше: як там Білл? чи вдалося йому знайти причину лиха? Зрештою, чи живий він? Адже пройшло багато часу, а хлопця не було.

Ми лікували постраждалих тварин від опіків та отруєнь, викидали нафту з води та чистили берег. Роботи було дуже багато, але втома не відчувалася, бо ж рятували життя інших.

Нарешті з морської глибини випірнув Білл. Тримаючись за щит, він приземлився на березі і сказав:

 – Пробоїну зашито! Але там, біля нафтової платформи кит, завбільшки, як пасажирський літак. Він весь у нафті і не може дихати. Йому негайно треба допомогти.

 – Але як? До берега точно не можна, бо сюди ми зганяємо брудні хвилі, та й на мілині він застряне. Треба на чомусь випливти у відкритий океан, на чисту воду, і витягти за собою того гіганта, –  вголос роздумувала Чансуда.

 – Може, я випробую свій новенький снігохід? Там і побачимо, на що він здатний, – запропонувала Юічу.

Вона швидко кинула торбинку на землю – і в ту ж мить з’явилася потужна машина на широких лижах. Дівчинка всілася за кермо і рушила по горбатих хвилях. Підпливши до кита, вона випустила величезну сітку, окутала нею, наче ковдрою, тварину і на максимальній потужності попливла від нафтової плями. Кит усе розумів. Він знав, що в цьому його порятунок, і зовсім не пручався. Та опинившись у чистій воді, одразу ожив: почав вимахувати хвостом і скидати з себе незручну колючу сітку.