Остання надія Землі, або завдання врятувати

ХІ

Швидко махаючи крильцями, я летіла до прекрасних гірських масивів древніх Карпат. Туди, де джерельні струмки, тисячолітні дуби, найсвіжіше повітря і незаймана дика природа. Де іще, як не тут, взяти життєдайної снаги для нових звершень?! Де іще, як не тут, зрозуміти своє призначення?!

Я летіла, торкаючись пальчиками хмар, які ще недавно здавалися такими високими і недосяжними. Я кружляла в потоках повітря, відчуваючи його силу і швидкість. Живилася сонечком, наче бджілка, милувалася казково-мрійливими краєвидами зелених гір, їх величчю і красою. Невже хтось наважиться занапастити цю прадавню красу?! Тут, у глибинах зелені, переливаючись усіма барвами року, споконвічно, у первозданній красі бурлить життя. Навесні, разом із первоцвітами, просинаються гори після довгого зимового сну. Дзвінкими струмками, що так мило дзюрчать, вмивають Карпати заспане личко. Вітрами розчісують густі зелені коси і співають на трембітах мелодію життя, яка ніколи не змовкає. Пахощі літа наповнюють простір ароматами трав. Як рукави сорочки-вишиванки, на зеленому полотні долин і полонин чудовими узорами квітнуть маки та барвінок. Таку неповторну одіж дарує Карпатам матінка-природа, а восени до вишиванки гаптує ще й золотий жупан.

Опустившись із хмар нижче, я завмерла від побаченого. Куди зник прадавній карпатський ліс? Невже дерева навчилися ходити, як люди? Але навіщо їм покидати рідний дім?

Декілька хвилин оглядала все навколо і з болем у серці усвідомлювала, що дерев таки не стало. Лише стерня із пеньків, наче звичайна скошена трава, що виростає через кілька місяців. Але ж дорослий ліс – не трава! Він виростав десятиліттями, а знищений майже миттєво. Потрібна сотня років, щоб він знову почав набиратися сили. І тепер це місце, що належало лісові, нагадує поле бою, точніше – жорстоке побоїще, де лишилося лише зів’яле сіре листя – понівечені лицарські обладунки дубів...

 Невимовний жаль огорнув душу. Присівши на коліна, я відчула безмежний біль знищеного лісу, усі його страждання. І сльози з моїх очей гарячими краплями бризнули на землю.

 Торкнувшись пенька одного зі свіжозрубаних дерев, я відчула стук помираючого серця. Життя у ньому ледь-ледь пульсувало.

 – Прошу тебе, не вмирай! – благала я. – Ти повинне жити, зеленіти і співати разом із пташками! У тебе дуже сильне коріння! Вірю, що ти виживеш, бо ж тримаєш собою величезні брили скель і ґрунту! Ти мусиш вижити заради майбутнього, адже знищення планети починається з першого зрубаного дерева! Хіба можна прожити без легень – без зелених легень, якими є ліси? Не здавайся! Я врятую тебе!

По руках, по кінчиках моїх пальчиків пробіг незвичний електричний струм і потоком увійшов у коріння дерева. І тоді з пня почали проростати маленькі пагінці. Вони швидко тягнулися вгору, до сонечка, набиралися сили, розпускали листочки – і за кілька хвилин на місці зрубаного стояли три молоденькі дубочки.

 Безнадію та розчарування змінили радість і натхнення. Я швидко почала торкатися інших зрубів – і щоразу відчувала не дуже болючий, але досить відчутний дивний струм. Від кожного дотику дерева оживали і починали рости з фантастичною швидкістю.

Тепер стало зрозуміло, що означає – відчути своє покликання. Словами цього не поясниш; це справді треба тільки відчути. Коли ж я озирнулася, то побачила густий молодий лісок.

– Хто захистить тебе? – прошепотіла до нього. А потім згадала: сім днів! Ми повинні встигнути, ми повинні врятувати все живе за сім днів! Чи можливо це? І враз зародився якийсь незрозумілий сумнів.

«Так, можливо! Немає нічого неможливого! – переконувала я себе. – Коли вже я тут, в Україні, то хочу на власні очі побачити той Чорнобиль, про який розповідав старий Вовк». І, махнувши крилами, полетіла туди.

 Як виявилося, це моторошне місце не так уже й далеко від мого рідного села. Виходить, усі жителі мальовничого Полісся стали заручниками невидимого вбивці – радіації, яка повільно забирала життя через повітря, воду і ґрунт? Кажуть, треба сотні років, щоб зникла чорна тінь біди. Але скільки ще життів вона забере з собою, непомітно підкрадаючись? Ні, чекати не можна, треба щось придумати, на моїй батьківщині їй точно не місце!

 Я босими ногами ступала по сірій землі між коричневих мертвих дерев, уважно роздивлялася навкруги, але не могла нічого придумати, чим допомогти Чорнобилю. Тим часом пролунав сигнал зв’язку зі штабом. Натиснувши кнопку, почула голос дідуся-координатора:

– Марто, ти вже на місці? – питав він. – Скажи, що сталося, чому ти засмучена? Ти ще досі не відкрила у собі таланту і не знаєш свого призначення?

– Дідусю,  рада вас чути. Я навчилась оживляти зрубані дерева, знову перетворюючи їх на ліс. Та боюся, що прийдуть злі люди і їх зрубають, бо нема кому захистити. А нині я у Чорнобилі, і в мене зовсім опустилися руки. Навіть гадки не маю, чим тут зарадити...

 – Люба дівчинко, не плач! Разом ми впораємося з цією бідою! Я відправлю до тебе друзів. Не всі, звичайно, у кожного – своє завдання. Прилетять лише ті, що вміють виправляти недбалі помилки людства. Дочекайся їх!

Сльози з очей лилися самі собою, пригнічувало безсилля, і я не могла їх зупинити. Дуже боляче було дивитися на занапащену землю. Але несподівано під ногами щось заворушилося. Поглянула вниз – і побачила маленький пагінець, що пнувся з мокрої від сліз цятки на піску. Відступаючи крок за кроком, я не вірила власним очам, затамувала подих, а дивна рослина все росла і росла. Її верхівка вже торкалася хмар, а стовбур – уже не стовбур, а п’ятиметрова широченна кругла громада. Листя, велике і лапате, нагадувало парасольки чи крислаті пляжні капелюхи. Це вже була не рослинка, а дерево-велетень, яке своєю тінню закрило майже все покинуте людьми місто.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше