Розділ 1

Останні тижні грудня…Новий Рік вже пакував валізи, щоб вирушити у подорож країнами планети. Його чекали у цілому світі. Найбільше бажаючих зустрітися з ним було у Києві. Жителі мегаполісу чекали змін. Та що там Києва! Усі жителі планети плекали надії на те, що наступні дванадцять місяців потішать їх приємними хвилинами існування, а не випробуваннями війнами та погодними колапсами. Але поки з приємного було тільки те, що, нарешті столиця вкрилася білим, холодним пухом.

«Ура! Нарешті сніг!» - це була перша думка героїні, коли вона відкрила штори апельсинового кольору у своїй невеличкій кімнатці під дахом.

На милому личку вісімнадцятирічної дівчини засяяла яскрава, ще така дитяча  посмішка. Вона б продовжувала спостерігати за тим, як білі, чарівні сніжинки вкривали собою землю, але її погляд в одну мить зупинився на круглому червоному годиннику на двох ніжках, який стояв на підвіконнику.

«О Боже! Невже я знову сьогодні запізнюсь?»

Дівчина вмить забула про всю красу першого грудневого снігу і чкурнула до ванної. Їй знадобилося півгодини для того, щоб прийняти душ, одягнутися в щось тепле, але гарне і нанести легкий макіяж. Перед тим, як вибігти з кімнати, дівчина востаннє поглянула в дзеркало. У відображенні світилась тендітна дівчина середнього росту. Її струнку фігуру підкреслювало сіре плаття з довгими рукавами. Русяве, блискуче волосся було підняте у високий хвіст і стягнутий сірою резинкою. Нешироке чоло буле прикрите рівною модною гривкою. На блідій шкірі рідко, коли можна було побачити рум`янець. Маленький носик, карі очі, густі вії і тоненькі брови – усе це додавало їй неабиякої привабливості.

На шиї висів тоненький золотий ланцюжок, а на руці –  браслет з сердечком. Без останнього вона з дому не виходила ніколи. Дівчина посміхалася собі, але їй було неспокійно на душі, хоча ще декілька хвилин тому сміялась у дзеркалі. Шосте чуття її ще ніколи не підводило. Проте сьогодні їй хотілось вірити в те, що цей день буде прекрасним, як і її надії на майбутнє  

Дівчина вибігла з кімнати і попрямувала до широких сходів, що вели на перший поверх. З кухні уже линув аромат міцної кави і сніданку, приготованого з любов’ю. По дорозі вона зустріла покоївку, яка, як завжди, побажала їй доброго ранку і спитала як спалося. Катя мимохідь подякувала за ідеально попрасовану сукню і посміхнулася на знак вдячності за турботу. 

Маєток Алексієнків був величезним. Їхні володіння розмістилися недалеко від Києва. Будинок було видно ще здалека. Зустрічала гостей велична кована брама. Її висота вже говорила про те, що низам суспільства сюди зась. Для того, щоб потрапити на подвір’я, охоронці, які чергують тут день і ніч, змушені були спочатку впевнитися у тому, що гість не несе жодної загрози їхнім господарям. Якщо ж це була людина з кола Алексієнків, то впускали їх сюди безперешкодно. Іномарка після перевірки в’їжджала до двору по рівненько викладеній бруківці. До входу в будинок доведеться їхати більше хвилини. А все через те, що потрібно об’їхати навколо феєричний фонтан. Господарі завжди з неабияким трепетом вмикали його в квітні, коли прогноз погоди більше не віщував опадів.

Подвір’я мало досить велику територію. Дбайливо вистрижені газони, цілі гектари улюблених квітів Ольги Арсенівни, просторий фруктовий сад Катерини – усе це прикрашало пишне помістя Алексієнків.

До будинку ведуть три сходинки з білого мармуру. При вході стоять величні і високі колони. Поміж ними простягалася доріжка, по якій гості прямували до масивних дверей. Їх завжди відчиняла усміхнена прислуга. В її обов’язки також входила допомога гостям. Вона мала допомогти скинути верхній одяг, потримати сумочку і провести до вітальні.

Що ж стосується вітальні, то це найбільша кімната в будинку Алексієнків. Вона, як і весь будинок, була оформлена в класичному стилі. На підлозі плитка була викладена з мармуру. Стіни були покриті декоративною штукатуркою. Високі стелі були прикрашені ліпниною. Чіткі геометричні фігури переважали в усьому. 

У центрі кімнати стояв м’який диван, оббитий дорогою тканиною. Коло нього стояв невеличкий круглий столик. На нього завжди ставили речі, які були в той момент потрібні господарям. Меблі були зі світлих порід дерева.

В центрі стелі висіла люстра з підвісками з цінного скла, плафони були у вигляді троянд.

Також у залі був камін із натурального каменю. Він неодноразово збирав навколо себе господарів і зігрівав у холодні вечори. Голова сімейства в такі дні відпускав прислугу на вихідні, і разом з сім’єю грілися коло вогню. В іншому куточку стояла батькова гітара. В ті холодні вечори він співав для своєї коханої Ольги милозвучні романси.  Як декор на стінах висіли репродукції картин відомих художників.  

Кухня господарів була оснащена всією необхідною технікою. Інтер’єр був оформлений у сірому кольорі. Все виготовлене з натуральних матеріалів: дерева та кераміки. По кутках були розкладені світильники. Від яскравого сонця приміщення ховали римські штори.

 В шафках стояв дорогий посуд. Холодильник сімейства завжди був повним і готовим до приходу гостей. Там можна було знайти все, що побажає шлунок мешканців цього обійстя.

Одразу ж з вітальні не дуже стрімкі сходи вели на другий поверх. Першою кімнатою є спальня Алексієнків. Теж доволі просторе приміщення з великим ліжком, кованим трюмо та балконом. Навпроти опочивальні розмістилася гардеробна господарів. Вони були людьми доволі таки багатими і тому мали велику кількість одягу, особливо брендового.

Наступною була кімната їхнього старшого сина – Максима. Але, на жаль, той уже п’ятий рік живе за кордоном, і тому вона пустує. Далі по коридору розмістилася найбільша спальня на цьому поверсі – Катерини. Про цю кімнату можна говорити довго і багато. Але якщо сказати коротко, то ці стіни бачили, якою щасливою була його господиня, чули її ридання, ділили радість та горе, ховали від сторонніх очей беззахисну крихку душу Каті.

Крім спалень, другий поверх цих маєтків вміщував у собі ще кабінет господаря, в якому він часто просиджував цілу ніч, щоб детально ознайомитися з документами. Алексієнко був прихильником чистоти і порядку у всьому. Його папери завжди мали своє місце. Прислугу він не допускав до документів, бо не хотів, щоб вони пхали свій ніс у справи, в яких зовсім не розуміються.