Розділ 5

Новенький білий «БМВ» зупинився біля входу до великого будинку з панорамними вікнами. Це був офіс Алексієнків. Саме тут народилася імперія і загинуло велике кохання. В цих стінах вирішувалася доля багатьох людей.

«Ну, чому я знову запізнююсь? Цікаво, на свої власні похорони я також запізнюсь?» - ставила собі зовсім безглузді запитання Катя, коли вискочила з автомобіля.

При вході її зустріли суворі охоронці, які відчинили двері, коли до них наблизилась майбутня господарка компанії. Швиденько заскочивши в ліфт, Алексієнко натиснула на сіру кнопку з цифрою «7». Вона мигцем оглянула свій сьогоднішній образ. Це був двобортний жакет, топ, лодочки і все це у білому кольорі.

Єдине, про що вона мріяла, так це про те, щоб  любий татко не доручив вести їй якийсь проект. Цей страх оселявся в її душі кожного разу перед засіданням ради директорів. Саме з цією думкою вона підходила до зали.

Дівчина відчиняє двері та входить до приміщення, де за довгим столом сидить величезна кількість людей. Вони одразу поглянули на дівчину, яка буквально влетіла до зали. На ній був елегантний білий костюм і червоні лакові туфлі на шпильках. В руках вона тримала клатч такого ж кольору.

- А ось і Катерина Олександрівна. Із запізненням, але все-таки з’явилась, - натягнутим тоном промовив Олександр.

Після цих слів дівчина награно посміхнулась і сіла за стіл. Вона почала бігати поглядом по паперах, розкладених перед її очима. Катерина почула, що двері до зали знову відчинилися. Усі замовкли. Вона наважується підняти погляд, хоча щось змушувало її цього не робити. Але...

На порозі стояв він. Її кошмар і ніжність в одній особі. Артем не бачив інших людей, коли увійшов до зали і відразу помітив Катерину. Йому не вистачало сміливості поглянути на батьків та інших присутніх. Він дивився на неї.

Прямо у вічі. Її було важко відрізнити від тієї Каті, яка була. Погляд вже був не той. Але це була та сама його троянда.

- Шановні колеги! Радий представити вам нового працівника нашої компанії. Це син пана і пані Черненків – Артем. Тепер він займатиме посаду юриста з питань міжнародної співпраці. Він тільки що повернувся зі стажування у США, тому досвіду у нього вже є чимало, - не вгаваючи хвалив молодшого Черненка Олександр.

Він підійшов до хлопця і потиснув йому руку.

- Дякую, - сухо промовляв Артем, не відводячи очей від героїні.

Вона продовжувала дивитись на нього і не вірити власній свідомості.

- Приєднуйся, сину, - посміхнувся його батько і показав рукою на вільне крісло за столом.

Черненко знайшов не зайняте місце напроти Каті. Як тільки він сів, дівчина опустила очі і пообіцяла собі не підводити їх до кінця засідання. Вона відчувала себе ніяково, як ніколи. Сльози просились на зовні, але дівчина постійно кліпала і їй вдавалось їх ховати там, де завжди – у душі, яку вона вже довгий час нікому не відкривала.

***

Після закінчення наради Катерина першою вилетіла з зали. Вона і не помітила, як добігла до свого кабінету в кінці довгого коридору. Тільки там, за зачиненими дверима, дівчина змогла вдихнути повітря і дозволити, хоча б одній сльозині скотитись по напудреній щоці. В один момент вона зрозуміла, що їй не варто надовго тут залишатися й тому вирішила покинути офіс.

Коли стіни компанії були вже позаду, Катерина попрямувала до своєї автівки, але так і не сіла в неї. Їй здавалося, що сил на те, щоб тиснути на газ у неї нема. Вона відійшла від автомобіля. В голові, тим часом, мозок складав маршрут. Алексієнко прийняла рішення йти на набережну. Саме прогулянка допомагала їй знаходити вихід з будь-якої ситуації.

Теплий вітер розвіював її волосся і одночасно навівав спогади. Ті далекі, просякнуті ніжністю, а потім і гіркими сльозами розлуки. Такої безвиході Катя не відчувала давно. Передчуття попереджало, що її життя знову зміниться. Героїня відчувала на собі тягар невідомості. З цими думкам Алексієнко йшла пустою вечірньою набережною. На вулиці вже давно стемніло. Перші небесні світила з’являлися на небосхилі.

- Підкажіть, що робити далі? – прошепотіла вона, коли підняла очі до свої вірних супутників.

Львів…

Ранок…Тихий спокійний ранок п’ятниці. Анна розплющила очі і посміхнулась, коли почула що двері в її кімнату відчинилися. В невеличку, освітлену сонцем спальню, забігла дівчинка. Це було миле п’ятирічне диво. Її довге, кучеряве, темне волосся збігало по спинці. Очиці шоколадного кольору світилися неймовірною лагідністю.

- А хто це у нас уже прокинувся? – засміялась дівчина і прийняла сидяче положення. Вона допомогла своїй гості забратися на ліжко і зручно вмоститися біля неї.

- Як ти можеш так довго спати, коли на дворі така погода? – обурилося дівча.

- Я уже прокинулась, зайчику. Невже ти натякаєш на прогулянку? – героїня вдала, що не тямить натяків свого маленького скарбу.

- Тільки не роби вигляд, що не розумієш мене, - розвалила всю конспірацію Аріадна.

- Ти виграла, Арі. Але прогуляємося ми з тобою увечері, згода? – добродушну спитала та і поцілувала дівчинку у чоленько.

- У тебе робота? – вся радість з лиця маленької зникла.

- У нас. Сьогодні ти мені допомагатимеш, - зі жвавим інтересом дала відповідь дівчина.

- Ти візьмеш мене з собою? – посмішка знову освітила маленьке личко дитяти.

- Мені здається, що посаду директора ресторану пора віддати тобі. Походу на роботу більше радієш ти, а не я, доню, - сказала Анна притихлим голосом.

- Можеш на мене покластися! – з ентузіазмом вигукнула дівчинка.

- Ми уже запізнюємось, Аріно. Нам час збиратися. Поснідаємо з тобою уже в ресторані, - відповіла бадьоро Черненко.

- Так і скажи, що в холодильнику вже цілий цвинтар мишей, - пробурмотіла Аріадна і зіскочила з ліжка.

- А ти ще спритніша за мене! – засміялась Черненко і теж покинула улюблене ліжко.

***