Розділ 18

На вулиці смеркалося. Перші зірниці з’являлися на напівсонному небозводі. Дерева напівголосно шелестіли свіжим зеленим листям. Пара ішла бором і милувалася красою всього, що було довкола. Катерина посміхалася чи то до себе, чи то до коханого, чи то до неба, чи то усмішкою дякувала долі за те, що вона зглянулася над нею і подарувала ці чарівні миті щастя. Врешті вони зупинилися на широкій галявині, де не було дерев, що своїми розкішними кронами не заслонювали нічного неба і можна було роздивитися зорі.

- Це найчарівніше, що може бути в цьому лісі, - прошепотіла та, коли лягла на землю.

 В той момент Катерина не замислювалась над тим, чи не холодна земля, чи не волога після дощу чи не визирне з-за кущів якийсь незвіданий звір. Вона почувала себе захищеною від усіх лих на світі.

- Ні. Найчарівніше, що є зараз тут – це ти. Моя лісова квітка. Моя  Царівна-місяцівна, - Артем своєю мужньою і водночас ніжною рукою пригорнув кохану до себе і торкнувся холодними губами до її чола.

- Ти назвав мене так вперше на озері, - на обличчі Каті з’явилася лагідна посмішка.

Вона усміхалася своїм спогадам.

- Тільки твої очі будуть для мене світлом і робитимуть мене зрячим. Без них - я сліпий. Без твого дихання – я мрець. Без аромату твого волосся – я не відчуваю запаху квітів, - після цього душевного потоку слів, героїня взяла хлопця за руку і промовила:

- Вовік і назавжди ми з тобою єдині, - цього разу вже вона набралася сміливості і прилинула губами до вуст чоловіка, якого заприсяглася кохати допоки її груди будуть набирати повітря, очі бачити світло, а серце битися.

***

Місяць яскраво світив на пару, яка лежала в обіймах один одного і уважно його роздивлялася. Вони могли провести тут цілу вічність, але холод карпатського регіону нагадав про себе. По шкірі Каті пробігали мурашки. Артем зрозумів, що вони не помітили, як споночіло і від денного тепла не залишилось і сліду.

- Якби нам тут не було добре, але нам час повертатися додому. Вже вечір, - сказала дівчина і піднялася з землі.

- Додому - це голосно сказано, - відповів юнак і озирнувся навколо.

- В сенсі? - Катерина кинула на хлопця несхвальний погляд.

При місячному світлі було помітно, як її очі заблищали блиском вовчиці.

- Катю, ти тільки не сердься, але мені здається, що ми заблукали, - невпевнено і з побоюванням забалакав той.

- Що? - гукнула Алексієнко. - Ти ж говорив, що добре орієнтуєшся!

- Заспокойся, зараз що-небудь вигадаємо, -  в голосі Черненка лунали ноти неспокою, які в той же час говорили про вагання.

- Заспокойся? Ти серйозно? Як можна бути байдужою серед ночі в лісі? Навігатор з тебе нікудишній! – істерично викрикнула та.

- Не кричи на мене! Я не знав, що так вийде! - оправдався хлопець.

-  Не знав він! - прихнула Катя. - І що тепер накажеш робити? Чекати до ранку? Поки нас не зжеруть зголоднілі ведмеді? – дівчина перебуває в режимі сарказму навіть в екстреній ситуації.

- Це не смішно, Катю! Давай, спробуємо піти далі. Може, знайдемо якусь дорогу або будиночок, - запропонував хлопець.

- Позаяк іншого плану у мене немає, будемо діяти по-твоєму, - зітхнула дівчина.

Пара взялася за руки і при освітленні місяця вирушила в невідомість. Була вже глибока ніч. Наші герої безнадійно йшли далі. Катя без сил сіла на велетенський одинокий камінь.

- Втомилася? - запитав Артем, забираючи пасмо з чола коханої.

- Так, - зітхнула та.

- Потерпи ще трішки. Нас обов’язково розшукають. Або ми когось, - намагався обрадувати кохану Артем.

- Хіба зміюки або вовки, - сонно всміхнулась та перевела погляд. - Там світло! – викрикнула враз дівчина і вказала пальцем вперед.

- Де? – відвернувся юнак.

- Он там, озирнися.

- Дійсно, - в душі хлопця з'явилася іскорка надії, що вони все-таки виживуть в цьому лісі.

Він не так побоювався за себе, як за кохану, яка була уже ледь жива від холоду.

- Ходімо, - дівчина взяла хлопця за руку і потягнула за собою.

Пара вийшла на велику галявину. Там, як у казці. Стояв невеликий будиночок. Катя зі страхом підійшла і аж тоді відважилася постукотіти в двері. За мить їм відчинила мила бабуся.

- Доброго вечора. Пробачте, що турбуємо. Просто ми заблукали і хотіли би переждати у вас до ранку або попрохати, щоб ви помогли відшукати нам путь додому.

-  Ну, що ви, діти, проходьте. Я вас серед ночі нікуди не відпущу, - бабця мило усміхалася,  зачиняючи двері за молодими людьми. - Проходьте, почувайтеся себе, як вдома.

Пара сіла за стіл на невисокий диванчик у старенькій хатинці. Каті на мить здалося, що вона потрапила у таємничий ліс і зараз гостює в лісових фей.

- Давненько у мене молодь не гостювала, - казала бабуся, наливаючи чай. - Як вас величати?

- Я - Катя, - відказала дівчина, зробивши ковток гарячого напою.

Вона зразу відчула тепло і як повільно заспокоюється від смаку м’яти.

- Артем, - представився юнак, приголублюючи до себе кохану, яка трусилася від холоднечі.

- А я - Мотря. Ви яким дивом у такій порі сюди забрели?

- Ми вирішили погуляти, але зайшли трохи задалеко та й заблудили. Вже гадкували, що тут нам і каюк. Але наткнулися на вашу гарненьку хатинку.

- Ви, хоч постукали, виховано попросилися ввійти. А бувають такі туристи, що тут на ту свою техніку знімають тут усе, а у старенької Мотрі навіть згоди не запитують. От зразу бачу, що батьки вас правильно виховали. Люблю розумну молодь. З ними про що потеревенити є і слово добре скажуть. Я вже думала, що в столиці таких людей немає.

- А звідки ви знаєте, що ми зі столиці? – здивувалася Катя.

- Я багато чого про вас знаю.

- Звідки це? – намурмосився Артем.

- А ти, хлопче, нічого поганого не подумай на бабу Мотрю. Я ще від літ ранніх зла нікому не заподіяла. Людям в пригоді я стаю. Я - місцева знахарка. Травами лікую, майбутнє віщую. Багато, що бачу на вашому шляху. Мушу вам це сказати, щоб горе відвести. Хоча ви і так не послухаєте. Але сумління очистити треба.