25

Вечеряли вони тепер біля помешкання, або в середині під світло лампи. Лампа таки була хороша, але навіть з лампою вони довго не засиджувалися. Наступний день завжди розпочинався на світанку. Інколи Василь вислизав з обіймів Марини, та часто вона прокидалася разом з ним. Неприємно вислизати з тепла під холодні обійми ранку, але звичка вже була вироблена. Коли сам, а коли з Мариною, Василь ходив до струмка набрати води й подивитися на зорю, щоб обдумати наступний план дій.

Після чергового розвантаження вони смакували їжу, яку готувала Іра. Це були легкі сніданки, або повноцінні обіди. Все залежало від виконаної роботи, а точніше від часу, що на неї тратився. Після Степан брав маску і йшов до моря. Інколи переносив надувний матрац Ірі. Вона теж любила досліджувати острів, але робила вона це поєднуючи з відпочинком. Василь часто лишався біля літака, вигадуючи, як зменшити швидкість літака. Марина допомагала йому відволіктися. Інколи це закінчувалося тим, що Василь брав Марину на руки й заносив у воду. А іноді він взагалі відкладав усі справи приділяючи більше уваги їй. Закінчувалося це завжди палкими обіймами та поцілунками.

Ці пестощі затримували Яковлєва. З такими темпами не скоро вирішиться задача. Найбільш продуктивною праця Василя була біля струмка, тут в присутності Іри та Степана, Марина трохи заспокоювалася. А задача була не проста. Щоб зменшити швидкість потрібно менше каміння, але разом з цим втрачався і час польоту, тому потрібно вигадати поступове завантаження камінчиків. Як це зробити… лише добравшись до бака можна щось вигадати.

Доки можливості не було, Василь зайнявся гідропланом. Від’єднавши бак, добре що без проблем, він зробив другу плиту. Також  зробив ще кріплення для тенту, знявши бак і декілька приладів з гідроплана, на ньому з’явилось вільне місце. Лишилось його заповнити. І поки Марина вивчала книгу їстівних риб, він навів у гідролітаку деякий лад.

Марина часто засмага топлес, намагаючись засмагнути рівномірно. Василь підійшов до Марини й сів поряд, тримаючи в руках етикетку. До наготи він вже майже звик, тому погляд не відводив і не червонів.

• Що це? – запитав він, киваючи на етикетку.
• Крупа гречана, – мовила Марина, – Василю, ти ж добре знаєш англійську, іспанську і здається португальську. Я нічого не пропустила?
• Російську. Бачу ти про мене багато знаєш. Прямо бісить, житниця Європи, а завозить, – Василь взяв етикетку, – Made in USA Це що американська?
• Так.
• Ну це взагалі… як таке може бути?
• А чому ти вирішив, що її купували в Україні? Може ми все купували тут?
• Цікаво. Знаєш, ваш приліт це вже щось. Тепер це. Зафарбовані номери на гідроплані. Ти про мене знаєш майже все, а я про тебе майже нічого. Може настав час, Марино, розповісти про себе?
• Ти так багато хочеш знати?
• А ти як думаєш? Ти прямо липнеш до мене, зваблюєш, а я нічогісінько не знаю про тебе. Одягнись і розповідай.
• Що в мене такий поганий вигляд?
• Чому? Чудовий, але мені слухати тебе одягнену, буде спокійніше.
• Добре. Я повернулась, щоб зводити тебе з розуму, хоча давно в моді нудизм. Ти поступово звикнеш. Ну слухай, те чого ти не знав.

Марина почала від часу його «загибелі». Про дитячі роки вона пам’ятала уривками. Вона не відразу зрозуміла. Єдине, що її непокоїло, чому довго немає дяді Васі. Чому тьотя Надя одягла чорну хустку, серед літа. Пізніше вона таки дізналася, що Василь не повернувся з завдання. От тоді й вирішила, що скрізь буде говорити, що він її тато. І на запитання де її тато, відповідала, що він пілот і загинув на важливому завданні. І хоча в невеличкому місті, всі про всіх знали, вона продовжувала стверджувати цю думку. Навіть Василеві родичі сприймали це як належить.

В перші роки школи, це якось ще проходило.  Але пізніше над нею почали насміхатися, за що й отримували на горіхи. Ні розмови, ні вмовляння, нічого не могло змінити. Її тато льотчик і загинув на завданні й крапка. Поступово після безлічі бійок насмішки щезли. Василь уявив, як маленька дівчинка кидається з кулаками. Але стримав посмішку, щоб випадково не образити її. Вона так пристрасно відстоювала свою позицію, що врешті всі прийняли її версію про батька.

Ось так вона відстоювала своє бажання тата. І нікого не сприймала крім нього. Коли бачила Надію, перша підходила і віталася, а на німе питання, Надя щоразу відводила погляд і хитала головою. Поступово біль і туга відходили. Знаючи Марину, Надія при зустрічі заводила розмову, ніби та й справді була племінницею. Всі думали з часом пройде. Просто дитячі вибрики. Але час йшов, а Марина нічого не забувала. Марина вірила у свою вигадану історію, і в повернення Василя.

Вона добре вчилася. Адже не тільки кулаками потрібно було доводити, що вона дочка чудового пілота, добре відомого в місті. Якщо навчанням вона це доводила, то поведінка інколи підводила її. Вона робила такі речі, що її не розуміли ні ровесники, ні навіть мати. Лише  Надія знаходила схожі риси характеру брата в її поведінці. Вона теж увірувала в легенду Марини. А Марина просто добре вивчала всі повадки Василя і намагалася їх наслідувати. Іноді забуваючи, що вона дівчина. Але вона не звертала на це уваги.

Бурхливі події в країні, і особливо безробіття, кидало людей до різних заходів. Втративши роботу, мати Марини теж подалась на ринок. Перша ж поїздка за товаром і перепродаж дали успіх. Тому вона зайнялася цим серйозно. Тому Марина часто лишалася сама, і швидко подорослішала. Вона навчилася сама дім тримати в порядку. Торгівля йшла добре, і все ж  Марина не тяглася до розкоші. Вона навчилась ефективно використовувати кошти, успішно вести господарство. Єдине, що вона тяжко перенесла – це випускний вечір. Важко було спостерігати, що однокласники з двома батьками, а вона лише з мамою.