27

Коли струмок зник з  поля зору, вони присіли для відпочинку. Василь підняв руки, щоб розім’яти, відчув як Марина його штовхнула. Втримати рівновагу він не зумів, тому через секунду він уже лежав притиснутий до землі, на губах були губи. Тепер було зрозуміло, що вся ця прогулянка, для того, щоб лишитися на одинці. Василь обняв Марину. Спішити він не хотів, хотів розтягнути цю мить. Але Марина не збиралася чекати. Василю нічого не лишалось, як перехопити події під свій контроль. Їх кохання переходило в нову площину – фізичну близькість. Мабуть, обоє ждали цієї миті, тому відразу перейшли до дій. Пізніше, все ще ласкаючи її, Василь дивувався. Як можна було стримувати себе, коли поряд вона. Марина ж обіймаючи його і пестячи волосся дивилася на нього безмежно закоханими очима.

Подальший шлях Василь відмінив. Обійти острів по кругу не просто, тим більше під пекучим сонцем. Вода у флязі вже прогрілась. Тому вирішили вертатися назад. Ще здалеку побачивши тент, Марина радісно побігла до нього. Василь же потихеньку брів. З прогулянками вирішили, час братися за справу. Зі швидкістю Василь майже вирішив питання, роздумував саме над дрібницями.

Якщо з вивантаженням літака все вирішилось, хоча і не досить швидко. То удосконалення бака для газу було проблемним. Заважало сонце, бо вдень в літаку, розпеченому попри своє блискуче покриття, було важко працювати, тим більш у напівтемряві. Та й Марина зі своїми витівками теж затримувала роботу. І як Василь не старався уникнути цих витівок, все ж потрапляв у їх епіцентр. Спочатку він не звертав уваги, але потім зрозумів,  що так Марина намагається відволікти його, щоб він відпочив, і приділив їй хоча б крапельку уваги.

Василь ще більш прикипів до Марини, але треба був час на вдосконалення літака. Тому коли вони лишались на одинці, він виконував чи не всі її примхи й бажання. Ввечері приступав до роботи, але часу до темноти було замало. Ранки тепер починалися пізніше. Теплі обійми Марини геть вибили з ритму. Дійшло до того, що Василь почав прокидатися, коли Степан з Ірою вже готували сніданок.

Врешті Марина зрозуміла, що є причиною затримки, тому допомагала чим могла. В неї деякі таки знання були, що дуже допомогло. І треба ж було спочатку відволікати, щоб потім наздогнати все і впоратися швидше. Всі вдосконалення були зроблені, лишалося тільки установити в літак і готуватися до польоту.

Любив вечори не тільки Василь. Марина також обожнювала дивитися, як світило поступово ховається в безкраїх морських далях. Поступово небо темніє і з’являються перші зорі. Зорі… Як так? Як вони їх можуть бачити. Якщо навіть сонце тут своє. Вони не видимі для зовнішнього світу, і не бачать нічого самі. Ні хмаринки, ні літака, нічого. Але зорі видно. Дивина, та й годі.

Марина, тулячись до Василя розпитувала про зорі. Але він і сам знав не багато. От би сюди Опанасовича, він міг би розповісти, і не лише про зорі, але й безліч грецьких легенд. Та взагалі багато цікавого. Дещо Василь міг переповісти, але розповідач з нього був ще той. А ось про літак, про польоти, тут він би розповідав би годинами. Але, мабуть, Марині це було б не цікаво, хоча саме ці випробування і зробили її щасливою. Збулася її, хоч вже й не дитяча, але мрія. І сам Василь був вдячний острову.

Вдень було жарко, та ще й паяти в і так розпеченому літаку було б неможливо. Але є лампа на сонячній батареї. Василь вирішив буде кріпити вночі, тому в один вечір почали роботу. Хлопці робили роботу, Марина одягнена, щоб не змерзнути, направляла світло, а Іра гріла чай, щоб зігріватися. Спільними зусиллями, робота була зроблена. Біля помешкання хлопці вмилися запасами води, а всередині їх чекав гарячий чай, який манив своїми пахощами. Робота була зроблена і це головне. Так лишалося кілька дрібниць, а саме встановлення крісел. Та й за дівчат Василь переживав, попри запевняння Марини, що все буде добре. Все-таки реактивний літак – це не гідроплан. Навіть найменша швидкість, більша ніж швидкість звичайного літака.

Ранок почався з того, що Василь зрозумів – він проспав. Знадвору доносились приглушені голоси, повітря було ще ранково-свіжим, але вже прогрітим. Марина з Ірою товклися біля плити, з часом Василь зі Степаном перестали їх контролювати. Вони вже достатньо часу на острові, і зрозуміли, що тут треба бути обережним.

Марина подала рушник Василеві й запросила за стіл. З помешкання вийшов Степан. Поки Іра обслуговувала Степана, Марина поставила на стіл сніданок. Густе картопляне пюре парувало, приємно пахли шматочки м’яса, від усього аж перехоплювало подих. Булькотів на плитці чайник, викидаючи клуби пару, догоряла плита. Червоно-блакитні язички палахкотіли над плиткою, шукаючи предмет для обігріву. Василь подивився на все це, і задоволено посміхнувся.

• По якому поводу свято? – запитав Степан, сідаючи до столу.
• Вчора ми плідно попрацювали, – відповіла Марина, нарізаючи залишки хліба.
• Це ж лише передостанній крок, ще ж крісла.
• Я думаю, що це дрібниці. Їжте скоріше, й ходімо до струмка, вже трохи спекотно.
• Не тільки, ще роз’єднати літаки, – мовив Василь
• Все одно, вчора найскладніше зроблено. Все розмови біля струмка, а зараз їжте!

Василь тільки посміхнувся. Час на острові проходив швидко. Виявилось, що з розвантаженням та підготовкою літака до вильоту, Василь втратив лік часу. Одного разу він глянув в записник Степана, виявилось, що їх відпочинок затягнувся. Літак тепер був готовий, але погода не давала вилітати. Спочатку туман, потім злива. Та по правді й сам Василь не спішив. Вирішили трохи відпочити.

На відміну від першого перебування тут, тепер ситуація була чудова. Їжі вдосталь, можна спокійно відпочивати. Хоча в дні туману їх охоплювала нудьга. Книги привезені Ірою були вже перечитані, вже без їх допомоги добре розбиралися в рибі. Брак інформації і якась туга за великим світом. Перебування на острові вже набридало.