28

Цього разу Василь вирішив раніше збиратися. З помешкання вийшли, коли було ще темно. Дівчата пішли до струмка, а хлопці до літака. Він уже вільно розхитувався і відійшов спокійно від берега. Коли дівчата повернулися небо вже посвітлішало. Коли Іра з Мариною зайняли свої місця, хлопці відштовхнули літак і самі забралися до кабіни. Далі виконували уже звичну роботу.

Поки Селінков проводив заправку, Яковлєв надів комбінезон на голе тіло. Що й не кажи, а вода досить холодна зранку. Василь зосередився на управлінні, літак почав розгін. Поки літак набирав оберти Василь подумки прощався з островом, хтозна-коли він повернеться, а може й не повернеться взагалі. Було якось ніяково, немов випускний у школі, ніби радісно і водночас сумно. Але на острові теж вічно бути не можливо, у них є життя, яке треба прожити.

Сонце лише виглянуло з-за горизонту, а Василь вже зробив прощальне коло і направив літак на вихід. Уже при виході Василь помітив, що заправили надто багато, надалі, треба ретельніше підраховувати, якщо доведеться звичайно.

Як тільки прорвалися крізь завісу сфери, обстановка різко змінилася. Якщо там ранок тільки починався, то зовні вже був день. Василь натягнув захисне скло шолома. Крім сонця, яке, втім було збоку, сліпила білосніжна хмара. На острові ж було лише чисте блакитне небо без місяця, хмар.

За весь час Василь так і не зрозумів, звідки на острові береться волога для дощів, якщо хмар там не має, звідки вода в кратері. Так загадок ще там не на одне покоління. Але кому вони треба?

Марина поклала руки на плечі Василя. Він погладив її долоні вільною рукою. Їм ще кілька годин летіти до суші. Компас уже показував північ і по ньому Василь тримав курс. Степан готував рацію. На такій відстані важко вийти на зв’язок. Коли наблизяться, тоді й повідомлять. Але перевірити потрібно. Оскільки Василь керував літаком, то за зв’язок відповідав Степан. Можна було б перевести в автопілот, але Василь довіряв собі більше. Хоча може політ його і втомить, але так ліпше.

Коли показалася суша, Степан нарешті зв’язався з аеродромом. Почувши позивні на кілька секунд запала тиша, а потім почалося коригування, хоча вони йшли точно по курсу. І все ж Василь прийняв поправки. Цього разу перехоплювачі їх не зустрічали. Видно їх поява в цьому районі була очікувана.

При підльоті до аеродрому Степан допоміг дівчатам закріпитися, посадка могла бути важкою. Як вони перенесуть все, якщо навіть йому важко. Але зараз головне посадити літак.

На підході Василь побачив освітлену смугу. Що ж нічого не змінилося. Для певності він зробив коло, і потужність почала падати. Василь повів літак на посадку. Почав з самого початку смуги. Але швидкість все одно була великувата, і Василь почав хвилюватися особливо, коли побачив бетонну споруду, бар’єр. Парашут згорів з останніми подихами двигуна, хоча трохи й стишив хід літака. Василь тис на гальма з усієї сили, але цього було не достатньо, і хоча реально пального, яке могло б вибухнути не було, він переживав. Аж раптом ніби нізвідки з’явилася сітка і літак сіпнувся, але зупинився. І двигун почав затихати.

Василь відкрив кришку. Що ж випробувань на сьогодні досить. Він вдихнув гаряче повітря Куби й спостерігав за персоналом. Двигун повністю зупинився і він розслабився. До літака підкочували трап, але Василь не квапився. Марина розстебнула його комбінезон і витирала його. Було трохи не зручно, але він не заперечував.

На те що робила Марина ніхто не звертав уваги. На літак накинули брезент, допомагаючи спуститись Ірині. Марині вдалося трохи витерти спітніле чоло Василя.  Степан сидів на крилі дивлячись десь в далечінь.  Василь побачив, як до літака йдуть двоє. В них він упізнав тих чоловіків, що приймали їх вперше, тому поспішив з літака, щоб доповісти. Але його зупинив старший. Він поплескав  літак, оглянувши понтони, похитав головою, підійшов ближче, допоміг Марині спуститися з літака. Василь зі Степаном стояли мовчки.

• Та-ак, – протягнув слово старший, – Ну і техніка. Місце в ангарі вільне? – звернувся він до одного з механіків.
• Так, товариш полковник. Зараз прибуде тягач, відтягнемо.
• В ангар? – запитав Василь.
• Так. З вищим керівництвом є домовленість. Але ви прибули раніше, від того часу на який ми розраховували.
• Обставини різко змінились, – відповів Василь.
• Бачу. Про жінок в домовленості не йдеться. Як вони в вас з’явилися?
• Довга історія, до всього ще й незвичайна. Значить нас чекали?
• Звичайно. Але набагато пізніше. Мене здивувало повідомлення з вежі. Там на ваше щастя, ми два місяці тому вивісили ваші позивні, тому вас і прийняли.
• А що могли й не прийняти?
• Могли.
• Ну й ми можемо легко повернутися.
• Ні, не зможете, – мовив старший, пропонуючи пройти, – Зараз у нас немає морської води, потрібної вам для дозаправлення. Ходімо договоримо у моєму кабінеті.
• Не проти. Але для початку в який час ми прибули? По підрахунках зима-весна дві тисячі дев’ятнадцятого.
• Літо. Точніше середина літа. А от з роком у вас все в порядку.
• Помилка не виключалась, точно вирахувати важко. Що ж ходімо.

Молодший помічник мовчав. До літака під’їхав тягач, механіки стояли біля понтонів, думаючи як зачепити. Нарешті один, старший, мабуть, головний, показав на гідравлічний вивід шасі. Василь спокійно пішов за полковником, там уже розберуться без них. Позаду всієї групи йшов молодший помічник. Яку посаду в керівництві полку він займає? Може представник держбезпеки, а може як при союзі було – замполіт.