Глава 12. Острів

  Настав ранок і перший промінь сонця, який пробивався крізь водоспад розбудив Ксенію. Прийшовши до тями вона думала, що це все був страшний сон або ж вона просто померла. Але у пам’яті спливає той літак, який на її очах падав в океан, і озирнувшись навкруги вона зрозуміла:

- то це був не сон! Мій Боже і що тепер? 

  Острів не жалів Ксенію і з перших хвилин її життя на ньому, все було суровим і жорстоким, тому бути слабкою і жаліти себе - це була розкіш. Ксенія помаленьку відходила від шокового стану, та все ж вона була жива, радіти цьому чи ні, вона іще не знала. 

  Дивлячись вниз з тієї висоти вона розуміла, єдиний варіант вийти з цієї печері – це стрибнути у воду. І це було необхідно аби поїсти щоб виживати і жити далі. Напевно ж не просто так вона врятувалася і життя потрібно було підтримувати і боротися далі. Зараз вона немала страху, все змінило значення і ціну в одну мить. Все лише починало формуватися в її свідомості, тому вона немала страху ні перед чим.

  І вона стрибнула вперед за життям... Винирнувши із води перед Ксенією був справжній рай на землі,  вона не очікувала побачити таку красу, все було просто неймовірно! Це було саме таке місце, яке Ксенія уявляла у своїй голові, коли закривала очі і так прагнула втекти від метушні  і проблем. Вона не могла повірити у те що це все реальність, адже її стан і так був туманним, все було наче уві сні. 

  Ксенія швидко почала бігти до берега на звук моря, адже острів був не таким і маленьким і моря від водоспаду видно не було, його можна було лише чути. Вона бігла що було сил, крізь хащі і терни, роздумуючи по дорозі про те, як вона добігла сюди вночі. Це було щось не описуємо, адже там були справжнісінькі джунглі, такі зарослі що і світла не було видно. Ксенія бігла все швидше і все ясніше вона чула шум моря. І ось нарешті вона прорвалася повз хащі, і ось воно перед нею... від побаченого вона завмерла... 

  Що могла відчувати ця маленька людина в цю мить? Таку велич бачиш не кожен день, а тим паче коли всі цінності життя перевернулися з ніг на голову. Ти стоїш, такий маленький серед цієї краси і величі, ти нічого не значимий, один і не відомо як довго ти будеш жити і чому ти ще досі живий. 

  Роздуми не покидали Ксенію, вона то ридала, то сміялася і просто мовчала адже мільйони запитань які крутилися в її голові, уже не мали ніякого значення. Вона була одна серед величезного океану, малесенька людина, яка розуміла, що ніколи не повернеться назад. Ксенія просто упала на пісок у своїх роздумах, вона не могла зупинитися думати про все на світі і водночас розуміла, що це все таке мілке і таке не важливе, бо саме головне - це вона і Господь який є таким неосяжним, як ця природна стихія навкруг неї.

- Що буде далі? Нарешті я вільна, в такий спосіб? На цьому світі таки немає іншого місця для мене. Господи, хоч я і мріяла про це закривши очі від стоми і болю, та зараз я не розумію що я маю робити, для чого я тут, як далі жити, адже я навіть їсти собі не можу добути, невже я так і помру від голодної смерті? 

  Роздуми минали, а жага до життя брала вгору, Ксенія страшенно  хотіла їсти, вона не розуміла скільки уже днів пройшло як вона останній раз їла і такого відчуття голоду вона не мала ніколи. Переставши себе жаліти і плакатися Ксенія оглянула трішки територію і помітила при березі косу із каміння, вона знала що там можуть водитися креветки. З дитинства вона їздила на море, відпочивати у диких природніх умовах, і навчилася там ловити цю смакоту. Ксенія побігла за ліанами, яких було повно у хащах і вмить вона сплела сітку з них і побігла до тієї коси ловити собі їжу. 

  І її все вдалося, вона наловила не мало креветок і одразу взялася за їх приготування, для неї ні в чому не було перешкод, в голові крутилося купа ідей і залишалося їх лише втілити в реальність. І хоч їй ніколи не доводилася розпалювати вогонь, та із мультфільмів, яких вона дивилася з дітками, вона знала як це можна робити. І Ксенія прийнялася до справи, адже їсти живих і сирих креветок не дуже було приємно навіть із голоду. Довго вона стукала ті каміння і терла палички та врешті у неї все вийшло.

    Яка ж це була радість і насолода, її емоції і почуття не можливо було передати, Ксенія сиділа біля багаття, жаривши свої креветки на шампурах із гілячок, просто дякуючи Богу за таку можливість. Вона жива і зуміла накормити себе:

- ніколи не знала що здатна на таке, Господи Ти Великий!!! 

  Це були її слова подяки... це була сама смачна їжа у її житті, про що іще можна було мріяти? Так минув її перший день на острові і Ксенія надіялася що він закінчиться спокійно, та не сьогодні. 

  Вона зовсім забулася за того дикого звіра, який привів її до почуттів минулої ночі, вона сиділа на теплому пісочку, смакувала свої креветки, дивилася як горить вогнище і як сонце заходить за горизонт. І тут за своєю спиною вона відчула лютий подих, який заставив її завмерти... то був знову він, хижак який захищав свою територію. 

– То це все таки був не сон і ти прийшов мною поласувати, - промовила Ксенія, 

- Та не цього разу. - Ксенія не розгубилася, вона вже знала куди потрібно бігти, тому залишалося це все повторити правильно і без помилок.

  Для того щоб виграти час, Ксенія кинула свою креветку хижаку і швидко побігла у море в надії, що він все ж боїться води і не дістанеться до неї. І знову все вдалося, вона сиділа у воді і спостерігала за тим, як він їсть її їжу. Звичайно її це здивувало: 

- Тепер на цьому острові двоє хижаків любий, які боротимуться за їжу, - промовила Ксенія про себе