Глава 15. Дежав'ю

        Минуло п’ять років...

  Якось у ранковій розмові з Богом, Ксенія пожалілася на те що їй стало дуже самотньо, можливо лише на якусь мить, воно і зрозуміло скільки часу бути на самоті, уже можна було скучити за людьми. Вона сказала не з наріканням, а так між іншим: 

- Якби хоча б одна людина була тут, поруч зі мною, напевно мені було б веселіше. Я розумію можливо це забаганки чи просто нестача спілкування з живими людьми, а можливо це саме той час, коли потрібно все ж спробувати залишити цей острів і попрощатися з ним, якби сильно я не була прив’язана до нього... не знаю... невже цей час настав? - вона посміхнулася і зі смутком в очах пішла собі в роздумах, ніби не погоджуючись з собою і своїми почуттями. 

  Звичайно Господу було важко бачити її у такому стані, навіть таку як Ксенія, з роками самотній острів довів до відчаю. Її ентузіазм з часом почав згасати і той вогник, який був на початку, помаленьку зникав. Все втрачало свої барви, вона так прагнула побачити своїх діток, пригорнутися до них, побачити як вони живуть, які вони стали за ці п’ять років. 

  Зараз Ксенія уже випливає у відкритий океан, але він такий безкрайній, що пливти кудись далі напевно не мало сенсу. Вона так і не добудувала ту сильну і могутню лотку яку давно почала будувати, а просто залишила її у прикритті між скелями, на другому березі остова, на всяк випадок, вона стояла і чекала на свій час та все марно. Ксенія ніяк не могла зрозуміти в якій стороні буде земля, куди брати курс, якщо вона і наважиться на це плавання, не було ніякої підказки, тому пливти по безкрайньому океану невідомо куди, це була вірна гибель і сама вона вряд чи впоралася б. Ксенія це добре розуміла, тому цей факт забирав її надію навіть на спробу вибратися звідси. І це була причина того, що вона потихеньку згасала. Ксенія розуміла, що не варто впадати в депресію і мучити себе, однак їй з кожним днем було все важче з цим справлятися і радіти життю, хоч вона і не хотіла залишати острів але і надії його залишити не було. Ксенія була ніби між двох вогнів, які забирали її сили.

  Ксенія аналізувала своє життя, свою долю яку проживає і їй так боляче стало:

 - Господи, все чого я так прагнула у своєму житті – це просто знайти любов, справжню, без прикрас. Я виростала маленькою дівчинкою з відчуттям не потрібності. Я знала, що ніколи не хвилювала своїх батьків, ні вони ніби і любили мене, та я ніколи не чула від них слова любові. Я ніби як річ просто була в їхньому домі аби бути, та так щоб не мішати їм проживати свого життя. Я ніколи не знала любов, яка вона Боже? 

Мене ніколи не любили просто так, за те що я є, але чому, чим я була гіршою за інших? Не дивлячись ні на що, моїх братів і сестер хоча б помічали і я бачила до них зовсім інше відношення аніж до мене. Я не ображаюся ні, просто намагаюся намалювати цю картинку і зрозуміти що не так. 

Далі я гадала, що все ж знайшла ту справжню любов, я зустріла чоловіка який перевернув мій світ і я кохала його, щиро без прикрас. Моєї любові було стільки, що я могла переставляти гори. Я вийшла за нього заміж в юному віці і віддала йому свою молодість і найкращі роки свого життя, а він... він зробив все аби ту любов вбити в мені, повністю до тла... я так і не відчула що таке справжня любов, жодного дня, бо кохала лише я але не він, і кохала я уяву того чоловіка якого хотіла бачити поряд, а не його і моє кохання вмерло... 

як же боляче Боже, чому я не змогла його відчути? Я знаю що істинна любов – це Ти, бо лише біля Тебе я щаслива! І все що  я роблю - Ти в центрі! І здавалося я знайшла любов, Ти подарував мені діток, які вміли любити мене просто так, бо я їх  мама, але і цю любов я втратила. 

Тепер я не відчуваю себе потрібною просто так, і зараз мені знову боляче... боляче бо я самотня, боляче бо я хотіла лише любові але загубила своє життя через неї, хоча я зустріла її але так мало бачила її... я знаю Ти мене любиш безумовно, я намагаюся зрозуміти навіщо я тут, для чого Ти зберіг моє життя, адже Ти міг одразу мене забрати до себе, але я ще досі тут... 

так моє життя незрозуміле, в ньому немає ні суті ні цілі, просто таке собі життя, нічого особливого і мені від цього боляче Боже... 

  Чомусь сьогодні Ксенія дозволила собі сказати такі слова Господу, можливо тому, що вже знесилилась так жити, а можливо тому що втрачала надію і хотіла розібратися у собі...

 Та вона не зупинялася, ніколи... хоча вона вже могла дозволити собі провести цілий день не по плану і поза режимом, як відпустку, просто багато купатись і валятися на піску досхочу, не заморочуватися щодо їжі. Або ж просто побігти і діставати хижака, аби  позмагатися з ним у бігу.

   Він став уже зовсім не хижаком, вони були друзями і разом могли валятися біля вогнища в обнімку, він був її доповненням і напевно тепер не зміг би існувати без Ксенії. Вона скрізь була разом з ним, вони сильно звиклися одне з одним. Навіть в море на плоті вони плавали разом, хоча і хижак боявся води, та вже дуже любив поласувати живою рибкою, яку Ксенія ловила для нього.  Вони цінували один одним і навіть побачити таке видовище було б дуже цікаво.

  Якраз такого ж дня, коли Ксенія дозволила собі відпочивати і дуркувати, вона ганялася по всьому острові з хижаком, вона так насміялася як ніколи раніше, то мав би бути чудовий день для них обох прекрасним відпочинком. Все було чудово, після того як вони повалялися на теплому піску і обоє добре зголодніли, тоді Ксенія вирішила сама поплисти трохи подалі як зазвичай в океан аби глибоко попірнати і виловити щось особливе на обід. Хижак не любив довгих плавань, тому вона не ризикувала брати його. Ксенія робила все як завжди, як тисячу разів робила до того. Вона поплила за смачною і делікатесною рибкою і морськими тварьками, які любив хижак.