Глава 17. Чарівний вечір

  Олексій просидів декілька годин, немов закам’янілий дивлячись у безкрайній океан. Та хтось все ж мусить бути сильним, незважаючи ні на що і Ксенія добре була звиклою до таких моментів у житті. Вона тихенько підійшла і простягнула Олексію чашку із смачним трав’яним чаєм: 

- Випий, тобі варто було сюди потрапити заради цього смачного чаю, він чудодійний, скуштуй. Олексій зробив декілька ковтків: 

- Ммм, це дійсно найсмачніший чай в моєму житті, як ти зуміла його зробити у таких умовах, це щось не земне, дякую тобі?  – вони обоє посміхнулися і Ксенія сіла поряд, також попиваючи свій чай. 

  Вона дуже сильно любила чаї і навіть тут у таких умовах, вона змогла робити для себе таку смакоту. 

– Я люблю пити чай, саме тут де зараз ми сидимо, і дивитися на море і на те, як сонце спішить завершити цей день. Тут сонце дуже швидко сідає і день дуже короткий, така цікава річ. Я завжди думала, що у теплих країнах обов’язково має бути найдовший день, але виявилося тут день такий короткий, як у нас зимою, цікаво правда?

– Так, цікаво я не задумувався про це... – задумливо відповів Олексій. 

– Поясни мені, будь ласка, хто ти і що ти тут робиш, бо я вже зовсім нічого не розумію? Це твій власний острів? Чому ти тут одна? Не зрозумій мене неправильно, просто ти дуже не звичайна жінка і викликаєш багато запитань, таких людей я ще ніколи не зустрічав, я кажу щиро. І цей острів дивує своїм фантастичним інтер’єром, одразу видно він не дикий зовсім, розкажи прошу. 

– Ти мені лестиш - посміхнулася вона. – Та я спробую розказати так, щоб ти все зрозумів. 

Ксенія не знала з чого розпочати свою розмову, вона хвилювалася аби не налякати його усім, що їй довелося пережити.

-Ти знаєш Льоша, я до речі Ксенія, бо ми так і не познайомилися, 

- Так, але ти знаєш моє ім’я, мене вже нічого не дивує. А ти значить Ксенія, як Ксена - принцеса воїн? Ти дійсно  схожа на Ксену, дозволь я буду тебе так називати? 

– Звичайно, можеш називати якщо тобі так зручно,   - відповіла Ксена. 

– Я навіть не знаю з чого мені розпочати свою розповідь, я вже так давно не розмовляла з людиною, що боюсь виглядати безглуздо. 

- Давно, це скільки, ти тут від людей ховаєшся? запитав Олексій. 

- Я на цьому острові уже п’ять років, можеш собі уявити, багато це чи мало, вирішуй сам. Потрапила я сюди так само як і ти, як не дивно це звучатиме, мій літак просто почав падати, звичайно я не знаю причину бо взагалі спала у той момент. 

Біля мене сидів дивакуватий дідусь, він цілу дорогу щось бубнів і я вже не зважала на його розмови. Він сказав мені щоб я відкрила аварійні двері, оскільки я біля них сиділа. Я і сама до кінця не зрозуміла навіщо це, і як воно допоможе. Я не розуміла що коїться, я спала і раптом мене розбудив крик і галас людей і цей дідусь, який постійно бубнів. Я не була пристебнутою, напевно проспала цей момент, коли говорили це зробити. І коли дідусь крикнув до мене, я навіть не думала що роблю, все було як на автоматі, проте я таки натиснула на той важіль, який став моїм рятівним. 

Мене потягнуло разом із тими дверима у море, від сильного удару я ледь була при свідомості, ще пару хвилин я дивилася як літак ішов на дно, і нічого не могла вкоїти. - розплакалася Ксена – і я втратила свідомість... 

А потім я отямилася на цьому острові, чесно я навіть не знаю як сюди потрапила, адже коли я була у воді, ніякого острову і видно не було. Мене напевно принесла течія, а до тями привів мене той самий хижак... який від тоді, кожного дня не давав мені розслаблятися і сумувати. 

З ним було весело, він був моїм стимулом, моїм адреналіном, моїм стусаном під зад, врешті він став моїм другом… однак його час закінчився, нажаль... 

- Вибач мене я не хотів, - мовив Олексій 

- Ти тут ні до чого, це мій власний промах, моя слабина, це моя вина, я не змогла впоратися з ним… Я залишила його голодним і поплила за їжею для нас обох, а знайшла тебе... Він скоріше прийняв тебе за ворога, або за здобич, тому я не змогла його втримати, оскільки і сама була виснажена і голодна. 

  Так життя воно таке, вчить нас приймати свої поразки, перемагати свою власну слабкість і ставати сильнішими навіть проти нашої волі. Потрібно все ж вміти визнавати, що ти не всемогутній, а всього лиш слабка людина, пилинка яка нічого не може без свого Творця. Варто лише вітрові подути на тебе і все, немає тебе, навіть сліду не залишилося... ось таке воно наше життя.

   Вони сиділи і розмовляли ще довго, люди із інших світів, які ніколи б не зустрілися на цій планеті у своєму звичайному житті. У кожного була своя історія і своя біль, багато цінностей, цілей, мрій, сподівань які залишилися там, за океаном і вряд чи тепер вони зможуть їх вернути. Все це в один момент розбилося вщент і більше його нема...

  Та зараз вони сидять разом, поруч один до одного і все їх життя стало одним, з одними ж проблемами, рутинами і одним бажанням на двох - це вибратися звідси, принаймні постаратися це зробити. Та навіть зараз вони були надто різними, дві людини такі не схожі, з різними баченням на життя і на його проблеми, та все ж вони мали навчитися жити разом і стати однією командою.

  У їхніх розмовах день пролетів дуже швидко і небо вже вкрилося тисячами зір, це було неймовірне видовище. Ксенія вже звикла до цієї краси, хоча кожен раз не переставала захоплюватися, а от Олексій таке бачив вперше.