Глава 20. Відверта розмова

  Ця ніч була безсонною для Ксенії, вона ніяк не могла заснути і всю ніч думала, згадувала і аналізувала своє життя. Ще на початку свого шляху, вона так прагнула знайти любов, що зараз почала її боятися, адже все що вона зуміла знайти – це лише біль і жорстке серце. 

  Серце в якому були закриті усі її почуття, усі невиказані слова і емоції, усі переживання, все це зробило його кам’яним. За для того, щоб залишатися в здоровому глузді, вона не могла давати волю емоціям, бо розуміла що не винесе цей біль. Тому закопала своє серце і забулася за нього. 

  І сьогодні, вперше за скільки років, вона знову відчула своє серце, та небула готовою до того, щоб послухати його і відпустити всю його біль. Цей поцілунок і дотик чоловіка, який був для неї важливим, торкнулися її душі, а які вони несли почуття... Неможливо описати словами, вони підняли її в небеса, туди де живе сама любов, однак побачивши її і відчувши, вона злякалася цього почуття, щось ніби каменем на неї впало з висоти.

  А як це кохати і бути коханою, які це відчуття коли любов взаємна? Ксенії стало страшно, що знову буде боляче, і уже цього разу вона не витримає цю біль. 

  Біль стала сильнішою за любов, а можливо вона просто не знала що таке справжня любов! Бо там да живе любов – немає місця болю.

  "Любов  довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не гордиться, не поводиться не пристойно, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправедності а радується істині, усе переносить, усьому вірить, усього сподівається, усе терпить. Любов ніколи не перестає..."

  Ні, вона не знала такої любові, та й навряд чи хтось у цьому світі її знав саме таку, справжню любов! Вона стоїть вище усіх, і людина через свою егоїстичність, жорстокість, самодостатність і самозакоханість не може так любити. Бо для цього потрібно почати помічати ближнього і ставити його на перше місце, посунувши своє "Я" на другий план. А хто готовий любити свого ближнього більше, як себе, того хто кожного дня поряд з тобою, того хто може забирати усе терпіння, хто дратує, хто буває не правий, нестерпний, несправедливий і теж егоїстичний по відношенню до тебе, того кого любити так складно і не зручно? Та і навіщо нам любити тих, хто зачіпає наше "Я"? 

  Ми не здатні на такі жертви, бо ми не бачимо в них потреби. Адже значно простіше і приємніше любити того, хто тебе любить, того хто тобі приємний і симпатичний, хто сам проявляє свою любов перший, і робить для нас найпрекрасніші вчинки, таку людину любити значно легше. І не потрібно витрачати свої нерви, на те щоб будувати стосунки через любов. Значно простіше просто піти, або ж до кінця своїх днів, робити боляче тому хто поряд, і байдуже, що він віддав колись тобі найцінніше що мав – свою молодість, красу і життя. 

  Ми не вміємо цінувати любов, ми ранимо і розрушуємо її при першій можливості, як тільки нам причинили біль, і не важливо це було через нашу провину чи ні. Ніхто уже не буде розбиратися, що стало причиною того, що любов вмерла у їхніх руках, адже вона не живе серед таких людей. Та ми самі намагаємося створити її замінник, там де нас будуть носити на руках, і для нас будуть діставати зорі з неба, і нам подарують увесь світ, та нажаль вона не справжня, це егоїстична любов яка приречена на гибель. 

  Любов прагне щоб про неї дбали, та людина не здатна помічати що небуть окрім себе самої. Ми вбиваємо любов, і самі ж потерпаємо від тієї пустоти, яка утворюється на її місці, а потім з’їдає нас. Ми власними руками вміємо творити лише біль, усім хто нас оточує, і врешті собі... 

  Це ніби замкнуте коло, чим більше ми хочемо, щоб нас любили, ти швидше ми знищуємо любов і рана стає невиліковною. Ми знищуємо те, без чого не можемо існувати, і щоб зберегти і розвивати любов, потрібно жити для ближнього свого, а не для себе. 

Адже любов - не шукає свого, і лише тоді,

Любов  - ніколи не перестає...

  До ранку Ксенія не змогла зімкнути очей, і раніше ніж зазвичай, вона пішла на гору, аби помолитися Господу і побути з Ним наодинці. Та яке було її здивування, коли вона зустріла там Олексія, він теж не міг спати всю ніч, тому вирішив провести час тут, хоча раніше він ніколи сюди не приходив. 

- Знаєш Ксена, я ніколи не був близьким з Богом так як ти. Я прийшов сюди аби подумати про своє життя, я звичайно міг зробити це і в іншому місці, не займаючи твого, але чомусь захотілося відчути на собі, чим воно так особливе. І ти знаєш тут дійсно відчувається Божа присутність, це щось таке, чого я не можу пояснити. Якщо ти не проти, давай разом проведемо цей час. Ти навчиш мене молитися, як робиш це сама?

Ксенія тихенько посміхнулася, із задоволенням і великою радістю, адже для Олексія це був великий крок, підійшла до нього і відповіла:

– Льоша все добре, ти можеш приходити сюди, коли забажаєш. - Ксенія підійшла ближче, спершись на Льошине плече, дивлячись у безкрайній океан, вона продовжила:

- Звичайно, ти можеш поговорити з Богом, так просто як зі мною, а можливо іще простіше. З Ним ти можеш бути відвертим, і нічого не приховувати, ти можеш говорити про те, що нікому сказати і довірити не можеш, будь певен Він чує і бачить тебе. Не обов’язково вимагати від Нього якихось пояснень, чи шукати справедливості, ти просто довірся Йому, а Він неодмінно дасть тобі відповіді на твої запитання, тобі лише варто буде навчитися їх помічати у своєму житті. Саме головне, ти маєш вірити всім серцем і не вимагати будь чого від Нього, бо все що ми маємо, це і так велика Його милість і благодать.