Глава 2

Моя мама загинула, так мені сказали. Я тоді була ще дуже маленькою, щоб пам'ятати, в моїй пам'яті навіть не зберігся її образ. Але підозрюю, що там не обійшлося без важкої батьківської руки. Батько був дуже ревнивим, нашу мачуху, наприклад, він бив з приводу і без. Надто вже багато було в ньому люті та відчаю, які він звик на комусь зривати. Найчастіше це були мої брати, але більше за всіх, як старшому, діставалося Ронану. Син свого батька просто не міг вирости іншим. Коли батько входив в раж - мене ховали, пізніше я стала тікати сама. Але як одного разу сказав ще один мій брат - Уліс, любитель гострого слівця: «На такого янголятка навіть у творця не підніметься рука». Так вони мене потім і прозвали - янголятко.

  Витягши з пам'яті уривки своєї культури, люди на острові, навіть через покоління, поза своєю волею, намагалися зберегти та розвинути те, що було дороге серцю їхніх предків. Звідси саморобні музичні інструменти та музика, любов до пісень, легенди, малювання та релігія.

Ось чого-чого, а віри нашим поселенцям було не позичати!

У нас у Витоку навіть збереглася стара церква в одному з уцілілих бараків. Мене навчили читати, писати та рахувати, і я вивчила напам'ять всі пісні та молитви, які мені тільки доводилося чути. Співати у нас вміли всі, незалежно від таланту. Хтось наспівував собі під ніс, хтось голосно, жінки співали за роботою, чоловіки в моменти нудьги. І найчастіше це були сумні наспіви, повні ностальгії, але за чим саме - ми вже навіть і самі не знали.

Ми виросли на казках про виродженців - так ми називали людей на материках за океаном. Вони кинули нас тут, хоча до злочинів їхнього світу ми вже ніяк не були причетні. Я завжди з цікавістю слухала ці історії. Для дитини, яка виросла біля багаття, розповіді про електрику викликали потрясіння. Важко було без недовіри ставитися до того, що там люди спілкуються один з одним на величезній відстані через якісь комунікацій, що люди переміщаються по повітрю в машинах, а їжу можна придбати в магазинах, замість того, щоб бігати за нею по лісі.

Ну це ж справжнісінькі вигадки!

 Наш світ був іншим.

Ми боролися, боремося і будемо боротися за своє існування.

Ми не покидьки, принаймні, не всі з нас.

Ми вміємо відчувати та спостерігати.

Наші матері досі співають колискові своїм дітям, а молодь продовжує закохуватися. Незважаючи на жорстокість умов, загрубілі душі та вже зовсім іншу мораль.

Моє рідне поселення Виток, де переважно жили тільки жінки, діти і люди похилого віку, знаходилося ближче до скель, і до нього неможливо було підступитися з тилу. Наші чоловіки, окопавшись на передовій, позмінно охороняли периметр - це була їхня основна турбота та обов'язок. Оберігати нас, поля та стадо від ворожих набігів і їхніх шпигунів.

А от у жінок обов’язки були більш різноманітні: сіяти, збирати врожай, заготовлювати, доглядати за домашньою худобою та птицею, готувати їжу, лагодити та шити одяг, няньчитися з дітьми та пораненими. З одного боку праця нелегка, але з іншого - за чоловічими спинами ми відчували себе в безпеці, не дивлячись на те, що сутички і напади стали нормою. Дикі часто голодували, земля на їхній половині острова була не самою родючою, тому зневірені та безрозсудні Дикі намагалися розорити наші городи.

Чоловіки вміли відбиватися та воювати. І найдивніше - вони любили це робити. Короткі перепочинки з дружинами й дітьми або подругами, ніякої хатньої роботи і знову на пост, змінюючи товаришів. У п'ятнадцять хлопчаків вже присвячували в воїнів, і вони з гордістю покидали своїх матерів.

Іноді траплялося так, що хтось із них повертався в останній раз, загорнутий в шматок закривавленої мішковини. Комусь щастило більше - всього лише поранення. І тоді захисника лікували як могли вмілі жіночі руки.

Я як раз була серед тих, хто штопав та піднімав на ноги наших воїнів, а також справлявся з недугами інших поселенців. Але з нашими примітивними можливостями та загальними знаннями про внутрішні органи й кровоносну систему не всі хворі могли отримати допомогу. Проти серйозних пошкоджень і деяких хвороб ми були звичайно ж безсилі. Ані належних навичок, ані медикаментів - тільки убогий досвід та природні засоби під рукою. Доводилося експериментувати на страх і ризик хворого, тому іноді нам дозволяли тренуватися на полонених.

На правах сестри ватажка Витоку, я найчастіше робила вилазки до кордону і навіть за його межі в пошуках рослин, червоної глини або гірської смоли. І кожен раз Ронан посилав зі мною невеликий загін.

 На цей раз мені теж не завадив би супровід, тому з самого ранку я попрямувала до «вишки». Так ми називали командний форт-пост, де можна було застати Ронана і його помічників, поскаржитися або попросити допомоги. Форт-пост розташовувався досить далеко від основного поселення, і складався з укріплених бліндажів, оглядової вежі та «стіни».

Стіна - «архітектурна споруда» остров'ян, шматок кам'яної кладки, по суті - місце тортур та страти, який наганяв на всіх жах.

- Стояти! Ронану зараз не до тебе. Він зайнятий, - на підступах переді мною виник похмурий й скуйовджений охоронець.

- Чим це він таким зайнятий, чого я ще не бачила? Моєму братові завжди є до мене діло! - головне зробити сердите обличчя і нахабно ломитися вперед. Люди Ронана боялися його до чортиків, тому що ніколи не були впевнені, що саме виведе його з себе. В даному випадку, чи то те, що вони мене не пропустять, чи то навпаки. У підсумку моя взяла - вони не посміли мене завернути.

Останнім часом Ронан був одержимий ідеєю знищити одного з найспритніших та найсильніших воїнів Диких - хлопця на ім'я Темп. Під час сутичок цьому Темпу постійно вдавалося вислизати неушкодженим. Зате всім ворогам, кому доводилося стикатися з Темпом особисто - він надрізав вуха, немов насміхаючись. Цей зухвалий виклик сильно дратував Ронана, чиє самолюбство, як відомо, було найболючішим місцем.

В помсту мій брат дозволяв своїм людям всіляко знущатися над полоненими. Стали подейкувати, ніби вони навіть примудрялися викрадати жінок Диких, ґвалтувати їх та відпускати, навмисне провокуючи противника.