Глава 9

- Мене хвилює інше, чи варто побоюватися, що люди твого брата спустяться по скелях, і пропливши кілька миль огинаючи острів, проберуться до нас з пляжу? - Джона дійсно був цим стривожений, припинивши посміхатися.

- Таке може статися, якщо вони взагалі збожеволіють від розпачу. Це будуть ті ж смертники.

- Чому Ронан вигнав свого брата? - блакитні очі Джони прямо вчепилися в мене своїм пильним поглядом, відповідь на це питання його теж очевидно хвилювала.

- Тема, яка ніколи не перестане приносити мені біль, - з гіркотою зітхнула я, похитавши головою. - Ронан та Уліс від самого дитинства були непримиренні, вічно все ділили. Але Ронан старше, сильніше, з частими нападами люті. Уліс важко переносив і його домінування, і побиття. Він відрізнявся від Ронана, мій середній брат більш вдумливий, замкнутий, але без вираженої злості. Уліс ніколи не виділявся спрагою крові або помсти. Йому не подобалося, як Ронан принижував всіх навколо і одного разу взяв та виплеснув правду в обличчя. Момент був невдалий, Ронан якраз був не в настрої. За його наказом Уліса побили мало не до смерті та кинули в джунглях, пригрозивши, що якщо він сунеться назад його тут же вб'ють, що відтепер він вигнанець. Поки вони його мучили - я була замкнена в сараї. Ронан навіть не дав мені з ним попрощатися. І незважаючи ні на що - я прив'язана до них обох. Якщо ти боїшся, що Уліс разом з Тінями буде докучати - цього не станеться. Він знає правила. Так, він буде спостерігати, але не нападе, Уліс теж не дурень.  

- Ще одна причина не відпускати тебе за межі селища.

Я насупилася. Така доля мені зовсім не посміхалася.

Зовні почулися обурені крики та тупіт.

- Здається, знайшли винуватця отруєння, - сказав Джона, піднімаючись. І в цей момент всередину дійсно влетів один з бійців.

- Це Дюк! Ми знайшли у нього ще свіжий чорний плющ в схованці. Він зізнався!

…Само по собі місце моторошне. Тому як було просякнуте страхом та смертю. Площа, посередині якої стояв судний стовп. Сюди вже збіглося повно народу, всі хто був вільний від охорони та робіт. Винуватець заливаючись сльозами злості, вимазаний кров'ю був прив'язаний до стовпа за руки.

Джона вийшов вперед, і голоси тут же стихли, крім голосіння Дюка.

- Навмисне вбивство одного зі своїх - це однин з тяжких злочинів. Якщо дикий пролив кров свого брата - він заслуговує на смерть, такий закон. Дюк не просто підсипав отруту в їжу ні в чому не винним, він прирік їх на страшні муки, які не винесла нещасна дитина. Лавандо, - подивився на мене Джона, ваблячи до себе рукою. - Розкажи, що відчуває людина, отруєна чорним плющем. Ти ж не один рік вивчала медицину? Тільки донеси це зрозумілою мовою, без всіх цих хитромудрих, тільки тобі й мені зрозумілих визначень, - сказав він, коли я вийшла до нього на середину площі.

Ватажок висловив мені довіру, приймаючи мене за рівну, тому погляди, звернені на мене, були вже не ті, що в перший день. Дикі поступово привчали себе до думки, що можливо, я стану однією з них.

- Лікарською справою мене зайняли з дитинства, - голосно заговорила я, піднявши голову, - Ось вже десять років, як я вивчаю способи допомогти людині або ж нашкодити їй. Кому не пощастило проковтнути чорний плющ можна лише поспівчувати. Адже їхні відчуття схожі на те, ніби голова ось-ось трісне як перезрілий фрукт, а кишки немов намотують на палаючу рогатину. Потім піниста кривава блювота, судоми, втрата свідомості та смерть. Жахлива, болісна смерть. Яку не заслужив бідний малюк.

- Але яку заслужив отруйник, - виніс вердикт Джона. - Засуньте йому в пащу цей плющ і нехай здихає. Така доля чекає кожного, чиї мерзенні спонукання приведуть до смерті одного з наших людей, - суворо виголосив ватажок, без з'ясування причин, які спонукали Дюка скоїти цей злочин.

- А чи можна Лаванду тепер вважати однією з нас? - раптом вигукнув Неш, схрестивши руки на грудях. Куди поділася і його посмішка, і самовдоволений вираз. Неш був явно не в дусі, брови насуплені, вилиці ходором, на мене не дивиться.

- Занадто мало пройдено та прожито, щоб відповісти на це питання, - кинув Джона. - Але я хочу, щоб вона була однією з нас. Думаю, найближчим часом ця дівчина покаже себе. Зараз вона моя гостя, і якщо комусь в голову спаде образити мою гостю, той завдасть образу мені особисто. Всім зрозуміло?

Не знаю як всім, але мені було зрозуміло. Що місце моє в лазареті під всевидячим оком спостерігачів Джони.

Чому ніде не видно Темпа? Його відсутність ще сильніше затьмарювала мої думки. Своїм виглядом Темп кожен раз ніби надавав мені сил та надії, як рука, що утримує над прірвою. Ось така сила була у цього хлопця. 

Але смуток занадто отруював і без того наше складне життя, тому наступивши на горло своїм фантазіям, думки потрібно було направляти в інше русло.

Хоча б навіть на таке заняття - як майструвати собі прикрасу. На цьому фетиші були повернені всі остров'яни. Кожен намагався виділитися за допомогою оригінального браслета або намиста. У мене їх було кілька. Справа в тому, що деякі браслети були недовговічні через те, що з часом розсипалися. Хтось робив браслети з черепашок, сміття, підібраного біля берега, фруктових кісточок, зубів, кігтів, розпиляних на частини кісток тварин. Чим незвичніші твої брязкальця - тим більше до тебе інтересу з боку одноплемінників.

Неш якраз застав мене за цим заняттям - закусивши губу, я терпляче нанизувала на нитку чорні насіння муси за допомогою саморобної голки.

- Ось для чого ти змушувала мене випльовувати їх тобі в долоньку. Доведеться зжерти ще не одну сушену мусу, щоб закінчити браслет, - якось вже дуже натягнуто промовив він.

- Раптом пощастить, - знизую плечима, не відриваючи очей.

- Щось ти знітилася.

- Хм, на себе подивися, - буркнула я, спеціально не дивлячись на нього. Я навіть не знала як назвати те, що було між нами. Мене це дратувало. Пригода? Примха? Необхідність? Тяжіння? Багато можна підібрати слів, але жодного визначального.