P. S. Я навчу тебе знову...

Розділ 10

— Ей, ти йдеш? — спитала у мене Аріна, коли я стояла й дивилася в одну точку.
— Ох, так, просто задумалась, — швидко сказала я та помітила, що всі вже збираються.
— Про Остапа? — у неї на обличчі з'явилася дивна посмішка, а я ж просто хмуро подивилася на дівчину.
— Ні, а чому маю про нього думати? — я почала одягати своє пальто, а вона лише знизала плечима.
— Про нього всі думають у цьому плані, — відповіла Ріна та теж взялася натягувати на плечі свою куртку.
— І навіть ти?
— А я по-твоєму не дівчина? Ну ти ж сама розумієш, що він дуже привабливий чоловік. А ще на додачу розумний. Його майбутній дружині дуже пощастить, а я ще та дурепа.
— Чому?
— Бо ніколи не помічала таких хлопців. Зв'язалася не з тою компанією і тепер мучуся, але я ж сама винна. Не скажу, що мені не подобалося відчувати той кайф, але це все миттєво. В один момент ти отримуєш таке задоволення, що здається, ніби ти однією ногою в раю. Насправді, це ще те пекло. Особливо, коли ти повертаєшся в реальний світ і розумієш, що твоє життя зруйноване одним тупим моментом, — дівчина гірко усміхнулася та подивилася на мене. — Повір мені, принцесо, жити та знати, що найближчим часом ти помреш — це зовсім нелегко.
— У тебе все так погано? Можливо, є якась...
— Нема. Надто пізно, — вона розвела руками. — Я знаю, що можу прокинутись завтра й дізнатися, що в мене рак чи туберкульоз, чи ще щось. Я не боюсь смерті, адже вже чекаю, коли вона прийде до мене в гості.
— Аріно, але ж зараз допомагають таким людям. Є ж оця терапія, коли підтримують життя інфікованих людей.
— Марто, антиретровірусна терапія допомагає на перших стадіях розвитку СНІДу. Я дуже довгий період жила, не знаючи про свою хворобу, і через це втратила багато часу. Зараз мені вже нічого не допоможе.
— Це просто жахливо, — сказала я та похитала головою.
— Насправді це не так, — вона сумно усміхнулася та поклала мені свою руку на плече. — Не бійся через дотики не передається. Ми можемо навіть поцілуватися.
— Я знаю, як передається ця хвороба, — відповіла я та закотила очі.
— Та жартую, розслабся. Так от до чого я веду? — вона задумалась та глянула на мене своїми великими сірими очима. — У тебе є чудова можливість жити щасливо, Марто. Я розумію, що тобі важко, але жодному з нас нелегко. Ти думаєш, що лише в тебе проблеми? Озирнись навколо! — дівчина розвела руками. — Спитай у будь-кого чи втрачав він дорогу йому людину? Чи боровся з депресією? Чи страждав від якихось знущань? Не дивися лише на себе, подивись на інших. На планеті сім мільярдів людей і ти далеко не одна, у кого по-справжньому болить душа.
— Я мала бути з ними, — просто сказала я. — Розумієш, мала! Це Олег мене відмовив їхати з ним. І це мучить дуже сильно, бо завжди думаю, що не заслужила того, щоб жити.
— Ти заслужила, і якщо ти жива — то твоє хороше ще попереду. Кожна людина приходить на землю з якоюсь місією, а ти свою ще не виконала.
— А ти виконала? Ти ж ще теж така молода, а думаєш про смерть! Скільки тобі років?
— Буде двадцять п'ять, якщо доживу, — вона засміялася, а мені було зовсім не смішно. — А тепер ходімо нарешті звідси, бо я хочу морозива.
Я оглянулася і побачила, що ми залишилися лише удвох. Усі вже встигли піти геть, а я так захопилася розмовою з Аріною, що навіть не помітила. Вона знову махнула мені рукою в бік дверей, а я лише роздратовано фиркнула та попрямувала до виходу. І чому в один момент вона може бути нормальною, а в інший — знову такою нестерпною.
— Ну все, принцесо, до зустрічі в неділю! — сказала вона мені, коли ми вийшли з під'їзду, а тоді пішла в протилежний від мене бік.
Вона витягнула з кишені якісь гроші та дала їх безхатькові, що стояв біля смітників. У нього почали тремтіти руки, але він з такою подякою прийняв їх, що в мене защемило серце. Я завжди була небайдужа до таких людей, адже мені було їх шкода. Олег не поділяв цих моїх бачень, і казав, що вони самі винні в цьому, але якщо подумати, то я могла б бути такою ж. Мені пощастило, що в мене є тітка Люда.
На вулиці вже добряче стемніло, хоча зараз тільки восьма година вечора. Я вже відчула, що дійсно змерзла. Треба буде все ж придбати собі куртку. У принципі, це можна зробити й завтра після пар.

Я прийшла додому та побачила, що тітка Люда в дуже хорошому настрої. Вона готувала вечерю та підспівувала якійсь музиці, що грала з її телефону. Я не дуже зрозуміла що це, але подібне на французький джаз.
— Привіт, — привіталась я, а вона аж підскочила. Схоже, я її налякала.
— Ох, Марточко, ти вже прийшла! — трохи розгублено сказала тітка та вимкнула музику. — А я тут готую.
— Бачу, що тобі дуже весело, — усміхнулась я, а вона кивнула.
— Дмитро порекомендував мені послухати французький джаз, а мені так сподобалось, — вона радісно засміялася, а тоді почала перемішувати щось у сковорідці. — І сьогодні у нас на вечерю паста з томатним соусом, а ще риба в духовці.
— А Дмитро — це...
— Той лікар, що я тобі про нього розказувала, — вона глянула на мене, а тоді розгублено відвела погляд. — Марточко, він у нас працює психіатром, і я подумала, що може він би поговорив з тобою.
— Тітко Людо, я вже казала, що у мене є людина, яка допомагає мені, — сказала я їй та легенько усміхнулася.
— Просто ти нічого не розповідаєш мені за цю людину, а я починаю хвилюватися.
— Гаразд, я тобі зараз все розкажу, але спершу переодягнусь, — вона кивнула, а я пішла до себе в кімнату.
Я швидко вдягнула спортивні штани та кофту, а потім важко видихнула. Треба справді розповісти їй, що ходжу на ті тренінги, бо якщо вона знову буде приводити мені різних психотерапевтів, то я просто не витримаю. Мені подобається розмовляти з Остапом, а також слухати історії інших, тому я поки не хочу цього змінювати.
Я повернулася на кухню, а тітка Люда почала розкидувати їжу по тарілках. Одразу ж помітила, що вона накинула мені дуже багато, але нічого сказати не могла. Та я точно знала, що не з'їм і половини.
— Ну розказуй, — заговорила вона та сіла на стілець. Вона взяла в руку виделку й почала намотувати макарони. — Так, ти казала, що ходиш на якісь заняття, а тепер я хочу знати все про це.
— Гаразд, — я понурила голову в тарілку та важко видихнула. — Це мій викладач з психології. Він дав мені свою візитку та запропонував ходити до нього на тренінги. Спочатку я не хотіла, а потім мені дуже сподобалося, тому планую ходити й надалі.
— І що ви робите на тих тренінгах? — поцікавилась тітка та уважно подивилася на мене.
— Розмовляємо. Нас там декілька осіб. Кожен розказує свою історію. Якщо чесно, то я навіть не думала, що є люди з такими жахливими проблемами.
— Ну гаразд, а він таблеток тобі ніяких не виписував? — спитала вона, а я похитала головою.
— Ні, зовсім. Та і в мене зараз нема таких зривів, щоб була необхідність пити антидепресанти.
— Я все ж хотіла б, щоб ти поговорила з Дмитром. Він надзвичайний спеціаліст.
— Тітко Людо, а може, ви краще організуєте знайомство з ним, як з вашим чоловіком.
— Марто! — на щоках жінки з'явився милий рум'янець. — Ну ми не те, щоб разом. Просто нам подобається спілкуватися один з одним. Я і так планувала вас познайомити.
— От тоді я й поговорю з ним, — я усміхнулася їй та почала їсти. — А що там з його дружиною?
— Померла вісім років тому. Була важкохворою, а вони з сином залишились удвох.
— Шкода їх.
— Так, — тітка важко видихнула та продовжила мовчки їсти.
Я ж не з'їла навіть половини з того, що мені накинула тітка Люда та попрямувала до себе в кімнату. Завтра в нас семінарське заняття в Остапа, тому вирішила підготуватися. Знайшовши чистий зошит, я взялася писати конспект.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше