P. S. Я навчу тебе знову...

Розділ 11

Наступного ранку я швидко зібралася та попрямувала на пари. Усе-таки сьогодні заняття в Ковальчука, але мені так не хочеться відповідати, хоча я готова. Є маленька надія, що він мене не спитає, та чомусь впевнена, що так не буде. Хоча, якщо подумати, то в групі п'ятнадцять людей, тому не думаю, що він питатиме мене кожного заняття. Просто інколи зовсім нема бажання відповідати, хоча ти й знаєш відповідь. Можливо, тут відіграє роль те, що викладач усе-таки Остап, і знаючи його, він причепиться до кожного слова.

На вулиці з кожним днем ставало холодніше, і цей холод зараз був не надто приємним. Я сильніше закуталась у своє пальто і точно вирішила, що сьогодні після занять піду купувати собі зимову куртку. Виходити на п'ятнадцять хвилин раніше вже увійшло у звичку, тому я могла добрих пів години провести за чашечкою кави в улюбленій кав'ярні. Я зайшла всередину теплого приміщення і, на щастя, черги не було зовсім. Підійшла до бару і побачила, що Рома усміхнувся, коли помітив мене.
— Доброго ранку! — радісно сказав він, а я задумалась, чому він завжди усміхнений. — Тобі як завжди, чи, може, каву за особливим рецептом?
— За особливим рецептом, — відповіла я, а тоді згадала, що зовсім не привіталась з ним. — І привіт.
— Ти чимось подібна в цьому плані на мого друга, — раптом сказав він, коли готував каву.
— Вибач? — перепитала я, бо не зовсім розуміла.
— Ну один раз привітаєшся, на наступний — ні. У тебе це залежить від настрою? Ну бо в нього трохи по-іншому, — хлопець поставив каву переді мною та нахилився ближче, — він взагалі ніколи не вітається.
— Навіщо ти мені це розповідаєш? — трохи здивовано спитала я і нахмурилась. — І якщо тобі так цікаво, то інколи я просто забуваю привітатися з людиною.
— А я не забуваю, — хлопець усміхнувся, а я ж почала шукати картку в гаманці. — Робота не дає цього зробити, тому в мене це вже увійшло у звичку. І якби ти прийшла ще декілька разів сюди, то я би все одно привітався з тобою.
— Хм, цікаво виходить.
— Так, у мене навіть мама говорить, що я вже наче робот говорю одне й те саме на автоматі. Я ж кожного ранку готую їй каву, а коли вона прокидається і я їй відношу її, то завжди говорю теж саме, що і відвідувачам в кав'ярні. Це її так веселить, — хлопець мимовільно усміхнувся, а потім подивився на мене. — Ох, вибач, я тут тебе затримую своїми балачками, а скоро твоя кава охолоне.
— Нічого страшного, — відповіла я. — Мені цікаво тебе слухати.
— Смачного. — він підсунув каву ближче до мене, а я кивнула та взяла її в руки.
Я сіла за один зі столиків і глянула на годинник. У мене ще є майже двадцять хвилин. Значить, можна знову дивитися у вікно та думати. Та чомусь мені ніяк не вдавалося поринути у спогади, бо я постійно дивилася на вхідні двері та чекала, коли ж зайде він. Дивно, адже Остап теж кожного ранку приходив сюди, щоб випити кави, а сьогодні його чомусь немає. Так і не дочекавшись, я попрямувала до Роми, щоб залишити чайові.
— Марто, сьогодні така чудова погода, — почав говорити хлопець, а я дивно подивилася на нього.
— Холодний вітер і дощ — це хороша погода? — перепитала я, а він легенько усміхнувся.
— Гаразд, вибач. Трішки не так почав, — хлопець прочистив горло та випрямився. Чомусь мені так смішно стало, що я навіть хотіла засміятися, але не змогла. Уже довгий час ніщо не може викликати у мене таку емоцію. Він трохи розгублено поправив своє волосся, а тоді спрямував погляд своїх зелених очей на мене. — Я знову хочу запросити тебе прогулятися містом зі мною. Нічого такого, не хвилюйся. Ми просто поговоримо. Мені справді хочеться дізнатися про тебе більше. Побачити тебе з іншої сторони.
— Сумніваюсь, що моє життя дуже цікаве, — сказала я та відвела погляд. Він викликав у мені дивні відчуття, але я розуміла, що той максимум, який у нас коли-небудь буде — це дружба. — Гаразд, я піду з тобою на прогулянку.
— Чудово! Можна завтра, або навіть сьогодні, якщо ти не проти, — сказав він, а я мигцем глянула на годинник і помітила, що запізнююсь на пару.
— Сьогодні точно не вийде, а завтра можна, — швидко заговорила я та підійшла до дверей. — Я зайду зранку як завжди, тоді й домовимось.
— Ей, а ти не залишиш мені свій номер? — крикнув хлопець, але я просто вдала, що не почула та вийшла з кав'ярні.
У думках з'явилися якісь сумніви, але ж це лише дружня прогулянка містом. Не бачу нічого в цьому поганого, хоча поки не можу це сприймати по-іншому. Чомусь завжди думаю, що це зрада, але пора вже щось змінювати.

Я на декілька хвилин запізнилася, тому влетіла в аудиторію з думкою, що зараз мене хтось відчитає. Але як же сильно я здивувалася, коли не побачила Остапа Сергійовича. Дивно, адже він ніколи не запізнюється та ще й у кав'ярні його не було.
— Його ще нема? — спитала я в Ярини та сіла біля неї.
— Ні, і це дуже дивно, бо він ніколи не запізнювався, — відповіла вона та витягнула з сумочки тюбик з помадою, а тоді почала фарбувати губи.
— Ну всяке може бути, — сказала Олена та подивилася у свій телефон. — Нема та й добре. Я, наприклад, не горю бажанням сидіти на парах. Мені вже просто це все набридло.
— Почекай ще трохи. Уже скоро диплом отримаєш, — сказала їй Ярина.
— Ще магістратура, — Олена роздратовано фиркнула. — Кому воно взагалі треба? Оце мама постійно торочить за цей диплом, а я би вже давно заробила собі гроші та подорожувала б світом.
— То йди на роботу, — сказала їй я, а вона лише важко видихнула.
— Куди? — дівчина подивилася на мене та відкинула своє біляве волосся.
— Не знаю. Офіціантом, продавцем, оператором... Ким ще працюють студенти?
— МакДональдз, — сказала Ярина. — На всі випадки життя. І диплому там не потрібно.
— Дякую, звичайно, але я хочу працювати за фахом, — Олена трохи роздратовано відкрила зошит. — І якщо чесно, то я не бачу в цьому всьому майбутнього.
— Ну є ще один вихід, — сказала я і легенько усміхнулася. — Вийти заміж.
— О, ні! Я проти стосунків, — дівчина категорично похитала головою.
— А я б хотіла, — сказала Ярина та замріяно подивилася в одну точку.
— Вибачте, сьогодні я трохи запізнився, — раптом в аудиторію зайшов Остап. Він зняв своє сіре пальто та витягнув з портфеля журнал, якусь книгу та ручку. — Ну що, продовжуємо з того питання, на якому закінчили минулого разу, але спершу пройдемося по присутніх.
Цілу пару він був трохи роздратованим і як добре, що Остап не питав мене того разу. Через свій поганий настрій він вирішив відігратися на студентах, адже давав такі запитання, на які ми не могли нормально відповісти. Сьогодні довелося відповідати Ярині. Вона старалася зі всіх сил, але все одно йому щось не подобалось. Уже під кінець пари вона сіла на своє місце засмучена та ображена.
— Ти чого? — тихо спитала у неї я, коли помітила, що вона ледь не плаче. — Він же тобі чотири поставив, а всім іншим три.
— Білецька, може, ви не будете розмовляти, коли я говорю? — раптом сказав Остап Сергійович, а я одразу ж замовкла. Схоже, сьогодні в когось дуже поганий настрій.
— Вибачте, — тихо пропищала я та сіла рівніше.
— Сьогодні ви погано підготувалися, справді. Від деяких я очікував значно кращої відповіді, — він подивився на Ярину, яка одразу ж опустила голову, — сподіваюсь, що наступного разу ситуація буде кращою. Ще маю для вас одну новину, — Остап піднявся зі стільця та почав складати свої речі. — Через два заняття у нас контрольне опитування по всіх семінарах та лекціях. Попрошу вас підготуватися добре, адже я не дозволяю списувати. Ну що ж, до побачення!
Він вийшов з аудиторії, а я одразу ж подивилася на Ярину, яка була дуже засмучена.
— Що таке? — тихо спитала я.
— Нічого. Усе добре, — вона похитала головою та піднялася зі свого місця.
Потім просто пішла, залишивши нас з Оленою самих.
— Просто він їй подобається, — сказала Олена, а я трохи здивовано подивилася на неї.
— Хто?
— Викладач. Вона зі всіх сил намагається привернути його увагу до себе. Ти не помітила? Кожної пари відповідає, і він завжди її хвалив, а сьогодні йому щось не сподобалося. Ну а вона образилась, — Олена пішла до виходу, а я ж попрямувала за нею.
Пари пролетіли досить швидко, хоча на останній лекції я вже не могла сидіти. Ярина весь день була така засмучена, тому просити її піти зі мною по магазинах нема сенсу. Нічого, сходжу сама. Можна подумати, що мені дуже сильно потрібна чиясь компанія. Уже після пар дівчата попрощалися та пішли на свої автобусні зупинки, а я ж попрямувала до торгового центру. На протилежній стороні вулиці помітила хлопця з букетом квітів. І я дуже добре його знала, адже це був хороший друг Олега. Після того випадку я не підтримувала зв'язок ні з ким, а в нього, схоже, зараз усе навіть дуже добре.
Я так задивилася на Дениса, що навіть не помітила, як зайшла в когось.
— Вибачте! — сказала я, а коли підняла голову, побачила Остапа з кавою в руках.
— Добре, що не розлилося, бо я б себе не стримав і накричав би добряче на тебе.
— Я не помітила просто, — я побачила, що стою біля своєї улюбленої кав'ярні. — Та і взагалі ти сам винен.
— Я винен? — здивувався Остап та уважно глянув на мене.
— Ну та. Стоїш тут чогось, — буркнула я та трохи затремтіла від холодного вітру. — Як я тут мала пройти й не зачепити тебе, якщо ти зайняв пів тротуару?
— Ясно, я зрозумів, — чоловік закотив очі та надпив свою каву. — Усі навкруги винні у твоїх бідах, але не ти.
— Правильно, — я роздратовано фиркнула та пішла геть від нього.
— Куди це ти так спішиш? — спитав він, коли йшов поряд.
— Туди, куди мені треба, — буркнула я та нахмурилась. — Тобі яка різниця?
— Ніякої, — він знизав плечима. — Мені взагалі якось байдуже, просто зараз ми йдемо в одному напрямку, тому вирішив поцікавитись.
— Гаразд. Я йду в торговий центр.
— Ох, який збіг, — усміхнувся він. — Я теж.
— До речі, ти сьогодні був просто нестерпним, — сказала я, а він просто кивнув. — Тобою можна лякати всіх студентів.
— Зате я тримаю авторитет. І це дуже добре, коли студенти мене бояться. Вони тоді хоча б щось вчать, — сказав він та знову зробив ковток своєї кави. В один момент мені так захотілося спробувати її.
— Але інколи ти перегинаєш палку, — зауважила я та помітила в нього на обличчі легку усмішку.
— Як і ти, — просто сказав він, а я швидко забрала з його руки каву. — Що ти робиш?
— Хочу спробувати, що ти п'єш, — я надпила трішки й відчула як по тілу пройшлося приємне тепло. Один ковток, а такий легкий гіркуватий посмак. — Непогано, але тут бракує цукру.
— Як і в моєму житті, — він шумно видихнув та потягнув руку до мене. — Віддай мені мою каву.
— Ні, якщо я її забрала, значить вона тепер моя, — сказала я, а він просто похитав головою.
— Ти не п'єш таку, — Остап легенько усміхнувся та глянув на мене краєм ока. — Ти любиш все солодке, я помітив. Навіть до чаю додаєш цукру.
— Мені здається, що в житті й так багато всього темного та гіркого, то чому б не підсолодити душу? — я зробила ще один ковток і мені стало набагато тепліше.
— Знаєш, ти дуже цікава дівчина, чесно, — сказав він, а потім в один момент захотів забрати в мене каву.
— Я ж казала, що не віддам, — я переклала стаканчик в іншу руку та трохи підняла його. Ну а Остап так потягнувся за ним, що не помітив неподалік невеличку дірку в тротуарі.
Уже через хвилину його нога перечіпається і я, наче у сповільненій зйомці спостерігаю, як він летить прямо у величезну калюжу.
— Чорт! — крикнув він, а потім пішла непристойна лайка, яку я вдала, що не почула.
Він просто сидить в цій калюжі, а його сіре пальто повністю брудне і мені так стало смішно, що я не витримала і почала реготати наче ненормальна. Остап же швидко піднявся, а я не могла ніяк заспокоїтись. У мене вже на очах сльози з'явилися і щоки почали боліти.
— Дуже смішно, правда? — трохи роздратовано сказав він.
— Вибач, але я давно так сильно не сміялася, — я вже просто плакала, коли дивилася як з його пальта скапує болото. — Ти б себе бачив.
— Що сьогодні за день такий тупий? — Остап похитав головою, а потім теж почав сміятися. — Щоб ти знала, у мене зараз має бути важлива зустріч з жінкою, яка займається благодійністю. Як думаєш, вона зможе сприйняти мене серйозно, якщо я прийду до неї в такому вигляді?
— Ну скажеш, що одна ненормальна забрала в тебе каву, а ти захотів повернути її собі, і таким чином, упав у калюжу, — сказала я та знову почала сміятися.
— Знаєш, як я тепер тебе називати буду? — спитав він, а я похитала головою та зацікавлено подивилася на нього. — Маніячка за кавою. Ну а тепер витягуй ручку.
— Що? — перепитала я.
— Шукай ручку, бо я всі свої речі залишаю на факультеті, — він забрав у мене стаканчик, а я почала шукати ручку, хоча зовсім не розуміла, навіщо вона йому.
— То кажеш, що давно так не сміялася? — спитав Остап, а я простягнула йому гелеву ручку.
— За той важкий період це вперше, коли мені було так весело, — відповіла я та помітила, що він почав щось писати на стаканчику.
— Тримай, — він передав мені його, а я трохи розгубилася, — Побачимося завтра на лекції. Надіюсь, що та жінка не має нічого проти людей в брудних пальтах.
Остап просто попрямував в іншу сторону, а я ж дивилася йому вслід, поки він не зник за кутом будинку. Потім я глянула на стаканчик та прочитала те, що він написав мені: "P. S. Я навчу тебе знову радіти."
Усмішка з'явилася на моєму обличчі, і я просто допила каву та поклала цей паперовий стаканчик собі в сумочку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше