Глава 1

— Дівчино, сідайте, — симпатичний хлопець пропонує мені місце в тролейбусі.

— Ой, велике дякую. Так мило з вашого боку, — мило усміхаюся й сідаю у на звільнене крісло.

— Який місяць? — хлопець киває на мій живіт, який я одразу ж почала гладити.

— Шостий. Я так щаслива.

— Ой-ой, і не соромно? — лунає з сидіння позаду мене. — Якщо вона і вагітна, то як самка слона. Уже другий рік, і все ніяк не народить.

Я стискаю зуби. Просто ззаду сидить дама років за тридцять, з якою ми вже два роки їздимо на роботу й часом мало не б’ємося за місце. Єдине, що для нас є священним — якщо з нами заходять пенсіонери. В інший час — хто встиг, той і сів.

За два роки їзди в одному транспорті з’являється шикарна пам’ять на обличчя. Завжди можна вгадати, куди хто їде, навіть аж до того, коли хто піде у відпустку. Або хто з дітей школу закінчив або знаходиться на канікулах. Ех, громадський транспорт ― це просто місце зустрічей.

Обертаюся до хамки. Ми свердлимо одна одну поглядами.

— Ось через три місяці й народжу. Чи не бачите, що їду до жіночої консультації?

— Бачу, що не доїдете й не народите, — єхидно відповідає ця худюща мимра. — Вашій дитині вже б років десять було.

Хлопець з круглими очима потихеньку звалює від нас якомога далі.

— А вам що до того? — не зводжу з неї пильного погляду.

— Мені нічого, я просто не хитрю, щоб сидіти. 

— Ось і сидіть, — відвертаюся від неї, погладжуючи живіт-легенду.

— Мені твого мужика зовсім не шкода.

— А в мене його немає. Я мати-одиначка, — пирхаю я.

Я брешу, але меня не соромно. Будуть мені ще тут всякі незнайомки розчісувати нерви.

— Звичайно, тільки чудовисько таку, як ти,  витримає, — продовжує хамка. — А за брехню в пекло можна потрапити!

Я не ведуся. Засовую навушник у вухо, відрізаючи від себе весь зовнішній світ.

Божевільна якась. І це вона мені майже кожен раз каже. Про якесь чудовисько і про дитину. А воно мені це треба?

Мене не беруть дієти, спорт і заміж.

На роботі в дівчаток завжди був популярний тренд — «я худну». Я намагалася з ними сидіти, але психанула, зрозумівши, що пора ввести свій тренд — «я гладшаю». І поки колеги клювали по зернятку на дні судочків, я наминала тістечка. Зі мною в тренді сиділа дівчинка, яка важила сорок три кілограми. Її їжа не брала, зате вітер зносив як порошинку. Часом до нас перебігали решта учасників тренда «я худну». Але відбувалося це вкрай приховано.

Водій оголошує мою зупинку. Я лину на вихід як криголам у льодах Антарктики, розпихаючи всіх навколо. Ні, ну а що вони стоять, коли я виходжу? Зате я намагаюся не наступити нікому на ногу й не зробити безкоштовну ласту.

На виході мене різко штовхають. Я лечу на чоловіка, який бажає увійти.

— Та щоб тебе, — він похитується.

Щось хрумтить. Чи то його хребет, чи мій, чи то взагалі моя сумочка.

— Вибачте, — мило усміхаюся я, але на обличчі мужика ні краплі дружелюбності. — Може, познайомимося?

А що? Начебто нічого так мужчинка. Навіть майже не лисий, на безіменному пальці немає обручки. Гей, чого він так кривиться? Я ж симпатична пампушка. Я так завжди кажу в дзеркало. Любіть себе, і вас полюбить весь світ і всяке таке.

— Щоб ти в пеклі горіла, спину мені майже не зламала.

Мужик застрибує в тролейбус, ніби це його остання надія на порятунок, а я розгублено кліпаю віями. Розвелося психів. Кожному треба образити іншого за зовнішність.

Тільки в романтичних комедіях любов виникає, коли хтось на когось звалюється. У реальному житті це закінчується травмами.

Ну й добре. Що всі нервові такі?

Уф, ще й жарко, як у пеклі. Піт тече градом. Хто взагалі придумав таку спекотну погоду?

Я йду додому, перед очима все розпливається. Хочеться під кондиціонер. Жах якийсь.

З голови все не виходить ця думка про дітей. Так, мене просто саму жахає те, що я когось народжу. Просто чим я старше , тим більше розуміння, що тут або хватати того, хто залишився, або жити насамоті.

Я вже стільки думаю про те, щоб зважитися завести дитину, але якось усе відкладаю, відкладаю. Усе потім, потім. Ось зароблю купу грошей, і тоді можна буде завести. Ага, якби це було так просто.

Чомусь моє оточення складають мужики, які люблять тільки худеньких і струнких. Ті, кому подобаються пампушки, живуть дуже далеко. Навіть в інших країнах.

Життя часом несправедливе.

Ввалююся додому, пройшовши під’їзд зі стійким котячим смородом. Зі спекою мені здається, що виводок котів засів у мене у квартирі. Орендодавець не пробачить мені цей запах, якщо відчує.

Так, до слова сказати, оренда квартири — ще одне проти, чому в мене досі немає дітей.

Батьки все кличуть до себе жити, але я відмахуюся від цієї вигідної пропозиції жити на кінці міста і витрачати на дорогу на роботу не п’ятнадцять хвилин, а цілих дві години.

Боже, як же спекотно. Мене вистачає тільки на те, щоб помити руки і вмитися. Втомлене тіло терміново вимагає відпочинку. А ще треба б щось приготувати на вечерю. Ай, потім. Усе потім зроблю.

Улюблена подушка пропахла ментоловим запахом. Накриваю себе ковдрою. О, ні. Так спекотно. Відкидаю її.

Райська насолода.

Навіть на секунду здається, що кімнату трясе, але я не звертаю уваги. Занадто втомилася.

Ось відпочину ― і зроблю щось потім. Я завжди так. І на побачення сходжу, і на дієту сяду, і дітей заведу, але все потім, коли-небудь. Напевно, коли рак на горі свисне.

Намагалася себе мотивувати — ось схудну, і Колька із сусіднього відділу точно покличе на побачення. У підсумку я не схудла, а Колька звільнився. Тому що не встигла. А так би встигла схуднути, то залишився б він на цій роботі, і ми б уже одружилися й дітей завели.

У голові стає так легко. Занурююся в сон.

Сниться мені якийсь замок. Я йду його коридорами. На мені футболка з оленем посередині і шортики. Хех, дивно, ніколи уві сні не бувала в тому, у чому лягла спати. Ще й той одяг, у якому краще на очі нікому не потрапляти, щоб уникнути психологічних травм.