Глава 2

Мама дорога. Це правда! Зрештою, я могла просто зламати уві сні ліжко, а її деталі просто вп’ялися мені в м’яке місце. Але все гаразд. Нічого не зламано.

Усе гладенько й нормально, нічого не випирає. Та ну, не буває такого.

Хмм. Ну не могли ж комарі мене так закусати? Я зазвичай можу вночі і та руку відлежати, і з ліжка звалитися, але такі круглі відмітини навіть я не можу собі залишити.

Згадую ту темряву, яка тягнула до мене щупальця. І те обличчя чоловіка з червоними очима, який говорив повернути корону.

Я нервово глитаю.

Як тепер заснути знову? Ага, біжу й капці гублю. У мене сну в жодному оці. Не хочу я спати після такого. Або доти, поки не знайду причину цих відмітин на задниці. Або поки не з’їм яку-небудь піццу. Мені після неї сильно спати хочеться.

— Я точно божеволію, — видає голос.

— Поки що ні, — чується жіночий голос в кутку із кута моєї кімнати.

— Хто тут? — нервово здригаюся я.

Хапаю подушку, готуючись запустити нею в незнайомку. Але не можу зрушити з місця. Мене паралізувало. Навіть крикнути не можу.

З тіні виходить струнка дівчина. Блондинка років двадцяти п’яти з дуже знайомими рисами обличчя. Вдивляюся, але не можу зрозуміти, де раніше бачила її. Вона повільно прямує до мене.

Хочеться глитнути або хоча б видати хоч якийсь звук, або…

— Ой, ні. Тільки не це, — зупиняє політ моїх думок дівчина. — Ти й таке вмієш? Але ваш світ позбавлений магії…

Відмінно, вона ще й думки читає. Я перестаю думати про всяку нісенітницю, що приходить на розум.

— Цеглу теж потім викладеш. Досить! Я до тебе прийшла. Ти була в моєму світі!

Вона сідає на ліжко й бере з моїх рук подушку. Я можу спостерігати за нею тільки очима.

«У сенсі ― у твоєму світі? Я взагалі-то просто спала. Або Чи ти хочеш сказати, що ти з тих, хто вірить, що свідомість під час сну відправляється в астрал?».

— Я виявила твій слід і пішла за тобою. Скажімо так — я... а, втім, не важливо, хто я. Один король влаштовує відбір наречених, — пояснює вона.

«І що?» — питаю її подумки.

— І мені треба, щоб ти взяла участь у відборі!

«Чого? А мені це навіщо? Що таке взагалі відбір наречених?»  

— Відбір наречених — це вибір нареченої серед сотні кандидаток. І цей король буде вибирати собі дружину з інших світів. Тільки я не хочу брати участь, ось і пропоную тобі. А натомість я виконаю твоє бажання. Будь-яке. Ось загадай що-небудь.

У голові порожнеча. Ось яке я можу загадати бажання?

Угу, так воно і збудеться. Точно так само, як фокус із картами. Будь-фокус із картами.

— Збудеться. У моїх силах усе, усе, що захочеш.

«Навіть їсти й ніколи не товстіти?» — тут же питаю я.

— Легко, — вона клацає пальцями.

У животі бурчить, а мені хочеться з’їсти ту ніжку курки, що лежить у холодильнику. Опускаю очі. Мій живіт на місці, й судячи з усього, жодна частина мого тіла не змінилася.

«Я взагалі-то думала, що стану худою», — обурююся.

— Ні, ти побажала їсти й не товстіти. Тепер ти будеш їсти, але не будеш товстіти, — відгукується незнайомка.

«Клас, це те ж саме, що я скажу, що візьму участь у твоєму відборі, а сама буду вдома на ліжку спати».

— Ні. Я виконала твоє бажання, а тепер твоя черга виконати моє.

«Тоді я відмовляюся від бажання».

— Зробленого не повернути. Слухай, тобі всього лише треба побути в замку короля до кінця відбору.

«Як довго? І як можна вірити в те, що я не потовстішаю?»  

— Сама побачиш. Загалом, скоро почнеться, — вона повертає мені подушку. — Ти заснеш. У вашому світі не можуть прожити без сну більше трьох діб, так що все одно ти опинишся в тому світі. А там вже уже постарайся просто вижити.

«Всіх із відбору?» — скептично уточнюю я наскільки можу в такій ситуації.

— Ні, мені корона не потрібна. Я не збираюся жити з цим чудовиськом і тим більше правити! Просто доживи до кінця відбору. Ось і все, що від тебе вимагається.

«Чому відразу чудовисько?».

— Фу, жахливий. Усі ці щупальця, пір’я. Брр, жах.

Якби я могла, то фиркнула б. 

Незнайомка проходиться моєю кімнатою.

— А в тебе тут досить мило. От уже не думала, що опинюся тут, але в мене вийшло. Загалом, вирішено. Ти йдеш у світ снів замість мене, а я залишаюся тут. О, а це що?

Вона бере газетку зі сканвордами. Мій орендодавець частенько їх тягає у квартиру, щоб заклеювати пластикові вікна на зиму.

— Зібралися англієць, француз, китаєць і українець. Сперечаються, — читає вона і кривиться. — Ох, яка банальщина. Ось зберися разом ангел, демон і дракон — ось це було б веселощі.

«О Боже! Можна мені порухатися?».

— Ні, поки я тут, ти не можеш рухатися, — сумно відповідає вона. — Ти засни.

«Після таких новин?» — обурююся я.

— Ну добре, добре, — вона знову клацає пальцями.

Перед очима темніє, повіки опускаються, а я провалююсь у темряву.

У ніс б’є задушливий запах. Кругом темрява. Тягну руку й натикаюся на дерев’яне покриття.

Хмм, а ось це погано. Веду рукою в сторони. М-да. Я в якомусь ящику. Крізь ледь помітні тріщини просвічують промені світла.

Та щоб мене.

Їдкий, неприємний запах проникає всередину. Щось поруч горить, ніби я на травневі шашлики з комарами й бардами потрапила. Дим проникає всередину, а я розумію, що пора вибиратися із засідки. Штовхаю дошку перед собою. Та з легкістю відкривається. В очі б’є яскраве сонце. Мружуся, звикаючи до сліпучого світла й сідаю. Я в якомусь ящику, що більше нагадує мені труну. На кришці видніється пентаграма. Сама ж я на галявині, навколо ліс.

Поруч горять дві карети. Хмм, я що, на пікнік сатаністів потрапила?

Стоп. Карети? Я придивляюсь і бачу невеликі кабінки й колеса. Відчуття, що вони зіткнулися й загорілися. Як взагалі карети можуть горіти просто так у лісі? Вони що, на бензині?

Сильний жар виходить від них, огортаючи мене задушливим димом. М-да, просиди я в тій труні ще довше, то точно б задихнулася.