Глава 4

— Це неправильно! Неправильно! — верещить хлопець, підганяючи коней.

— І не кажи. Полювати на білочок — неправильно, — тут же відповідаю, втискаючись у сидіння.

Занадто швидко хід набираємо.

Білочка крутиться в мене на руках, раз у раз підскакуючи до вікна й дивлячись на палаючі дерева. Незабаром заспокоюється, вкладаючись вогненним клубочком на колінах.

— Треба тобі хоч ім’я дати. Будеш Беллою? — питаю в неї.

Білка задоволено фирчить. Белла так Белла.

А мене починає відпускати адреналін. Я невідомо де, змусила якогось хлопця везти мене в кареті й на руках у мене спить вогняна білочка. Мене хотіли вбити мужики, які мали були вбити ту дівчину, яка мене відправила сюди. А ще тут є магія!

Смішок зривається з моїх губ. Потім мене й зовсім трясе. Це все сон. Тільки уві сні таке могло статися!

— Леді, з вами все добре? — питає хлопець, заглядаючи всередину через спеціальний отвір із боку візника.

— Зі мною все відмінно! — кричу у відповідь.

Він щось буркоче, але я його не чую.

— Що? — питаю його.

— Ми скоро в місто в’їдемо. Вам би білочку…

Звірятко на руках одразу встає в стійку, а хлопчина різко зачиняє віконце, у яке летить маленька вогняна кулька. Вона стикається з перешкодою й розсипається іскрами.

— Гадаю, що стражники в місті будуть проти, — відгукується він. — Я точно ні, я природу люблю. І навіщо я тільки до найманців приєднався? Тепер доведеться розповісти дружинам моїх наставників, що вони сьогодні не повернуться додому. Але вони знали, на що йшли.

— Стривай, ти про що? — подаюся на сидіння навпроти мене і відчиняю те віконце.

Білка залізає на моє плече й дивиться на хлопця, чекаючи відповіді.

— Нас найняли, щоби леді Везлі не доїхала до відбору, — відповідає він. — Прошу вас, не вбивайте мене.

Я переглядаюся з Беллою.

— Воу, давай з самого початку. Тобто ті мужики не від короля й ніхто мене на відбір везти не хотів?

— Ні, — відповідає він.

Я нервово ковтаю. Якби не Белла, мене б убили. Хоча я ще тоді це зрозуміла. І як я не здогадалася, що влізла до карети найманців? Ну звісно ж! 

— Вони повинні були вас затримати, щоб ви на відбір не встигли.

Ясно-зрозуміло — конкуренція. Цікаво, кому ця Везлі не сподобалася?

— І що б зі мною зробили?

— Я не знаю, я всього лише новачок. Це взагалі моя перша справа.

— Й остання, — бурчить я. — Ти взагалі в курсі, що твої товариші викликали вогняну білочку? Тобто ось цю Беллу.

Пригадуються мені слова тих мужиків, що білочка мала вбити мене.

— Будь ласка, не треба. У мене братик маленький хворий.

— Та не збираюся я тебе вбивати. І Белла теж. Тебе як звуть взагалі?

— Нот, — відповідає він, мало не тремтячи.

— А мене… — вчасно прикушую язик. — Ну, ти в курсі, як мене звуть.

— Так, Маргарита Везлі, — відгукується він.

Ну, з ім’ям мені щастить.

Тобто це інший світ. Інша реальність. Єдине, що радує… Так, мене нічого не радує. Це ж величезні неприємності!

Карета різко гальмує. Я мало не відлітаю вперед, білка встревожено схоплюється на моїх колінах.

— Гей, Ноте, що там? — відчиняю віконце.

Хлопець застиг на місці.

Чути схлип.

З усією своєю грацією вивалююся з карети.

Хлопець сидить на козлах, затуляючи руками голову.

— Ей, ти чого? — питаю його.

Белла застрибує мені на плече і тримається за локон волосся.

— Вони мертві… А я… — чується схлип. — Я ж так хотів стати найманцем.

— Співчуваю, — відповідаю я.

Ми стоїмо посеред дороги. Не вселяє мені це довіри. Особливо, після тієї галявини. Хмм, треба перевербувати цього найманця. Світ і так чужий, а так буде людина, яка мені зможе пояснювати, що до чого.

— Вони були моїми вчителями.

— Огидні вчителі, якщо чесно, — я стримуюся, щоби не видати добірний потік лайки й ретельно підбираю слова. — А нічого, що це за рахунок невинної дівчини?

— Але найманцям за це гроші платять, — продовжує він. — А тепер я не знаю, як повернуся додому. Краще вбийте мене.

Я дивлюся на ліс, дивлюся на дорогу, якій кінця і краю немає, і на коней. 

Досвід у керуванні карет або чогось іншого з колесами в мене немає. Тому Ноту доведеться везти мене до міста. 

— Слухай, ви товаришами напали на нещасну дівчину, у якої були мрії. Тільки уяви, як вона хотіла приїхати до короля на відбір. Мріяла, що буде... Точніше, я буду вся така гарна виступати перед королем. Готувалася роками, між іншим. А ти і твої товариші ледве не прос… мало не дали мені не доїхати до королівського замку.

Нот дивиться на мене й на білочку і знову важко зітхає.

— Краще добийте.

— Ні, ні. Ти мене везеш у місто на відбір. Кидай цю найману справу. У місті в тебе буде більше можливостей реалізувати себе, — ляскаю його по плечу.

— Стати крадієм? — він дивиться на мене сумними сірими очима.

Ну, і перспективи тут. Ледь що, так відразу красти.

— Моїм слугою станеш. Гадаю, на відборі можна буде непогано заробити.

Якщо чесно, то я поняття не маю, що там взагалі буде. Ця Маргарет мені жодного слова про це не сказала!

Чомусь я згадую своє бажання. Найдурніше, яке тільки може бути. Я ж могла загадати, щоб у моїх батьків усе було добре, щоби вони були здоровими й ні від кого не залежали, а я все для себе. Егоїстка.

— Гаразд, поїхали, — видихає Нот.

Я здивовано розглядаю крізь вікно карети гарні вулички, доглянуті будиночки. Краса й чистота.

Білочка спить на моїх колінах, висвітлюючи своїм полум’ям карету. Навіть дивно, що вона нічого не палить і мене теж.

Я в іншому світі. Усвідомлення цього все ще не покидає мене. І як тепер жити? На що точніше? Все-таки в Маргарет Везлі має бути сім’я, тобто в теорії десь у мене є її рідня. Ага, тільки тоді вже треба буде дістатися туди не знаю куди.