Глава 5

Усі думки про список вилітають із голови, коли я входжу всередину. Як же тут красиво. Бруківка веде до величезного чорного замку. Я його особливо не розглядала, поки ми стояли за парканом.

Але тут, крім, блискучої на сонці будівлі, ще розкинуті клумби з чудовими квітами. Хочу придивитися, чи не троянди це. Дуже вже схожі. Але потім мізкую. Все-таки я вже втомилася після дороги. Хочеться десь присісти або прилягти. Обміркувати все.

Найадреналіновіша подія в моєму житті завжди відбувалася за день до здачі звіту. Особливо, коли я про нього забувала, а в останній день починала робити його. Крутилася як білка в колесі.

Хихикаю власним думкам, підхоплюючи Беллу зручніше. Вона вже не поривається забратися мені в зачіску або сісти на плечі.

Позаду йде Нот і стражник у тих латах. Цікаво, йому не спекотно жарко в такому цілий день стояти?

Хмм, а в Нота руки обпалені після того, як Белла стрибнула на нього. Це ж виходить, тільки я можу білку тримати білку в руках?

Вікна замку поблизу здаються розкритими пащами якихось чудовиськ. А все тому, що там ліпнина оточує рами. Брр.

Двері замку з гуркотом відчиняються. Нічого собі. Товсті, як моя рука. Важезні, напевно.

— Ласкаво просимо! — назустріч нам виходить чоловік років п’ятдесяти в лівреї.

Він високого зросту. Його ніс настільки задертий догори, що здається, ось-ось проткне небо. Сиве волосся покриває голову, як лавровий вінець.

— Можу я дізнатися ваше ім’я? — він не зводить погляду з моєї білочки, але ні тіні емоцій не виникає в нього на обличчі. Для нього ніби звично бачити дівчину з палаючою білочкою в руках.

За останні півгодини я зрозуміла, що люди тут не особливо готові до такого шок-контенту. Хоча це я маю всьому дивуватися і кричати шалено «що тут відбувається». Але боюся, що в мене просто немає вибору. Хтось мусить бути адекватним у цьому божевільному всесвіті. Мені доводиться миритися з тим, що є, ні на секунду не розслабляючись.

— Маргарет Везлі, — втомлено видихаю я.

Ноги мене вже ледве тримають.

— Дуже добре. Прошу слідувати за мною, — дворецький різко розгортається й першим йде в замок. — Ви змусили його Величність чекати, тому будьте так ласкаві пройти за мною в головний зал, де буде проходити обід.

— У такому вигляді? Так, я з відбору насамперед вилечу. Мені б хоч вмитися, розчесатися й руки помити! — обурююся я.

Ага, тільки Але дворецький тільки гмикає і продовжує йти. Гаразд.

—  Вашого слугу відправлять у вашу кімнату.

На мить мені здається, що я вже тут була. Й ось цей кривий підсвічник точно бачила. Й ось це… Дивне почуття дежавю не покидає мене.

Чергові двері відчиняються. 

Дворецький різко зупиняється. Я мало не врізаюся в його бік.

— Прошу.

Я здивовано дивлюся на нього.

— А може я хоч руки помию, де-небудь?

— Не змушуйте його Величність чекати. Білку залиште слузі, ми потім принесемо клітку для неї до вас у кімнату.

Белла фирчить. Вискакує з моїх рук і застрибує переляканому Ноту на плече.

Моя теорія про те, що торкатися білки можу тільки я, з тріском провалюється. Мабуть, її торкатися її можуть ті, кому вона дозволить.

Я заходжу всередину й завмираю на місці. Посеред залу видніється величезний стіл. Стільки красунь у пишних сукнях сидять за ним. Коштовності виблискують на їхніх шиях і пальцях. А я в темно-синій сукні, поділ якого я встигла відірвати ще в лісі. На голові гніздо, хоч я й намагалася розчесати себе пальцями. Але коли один застряг у пасмах так, що я його ледве-ледве дістала, то кинула цю пропащу справу.  

Відчуваю себе знаменитістю. Мене сканують своїми поглядами. Ще хвилина ― і кинуться за автографами. Жартую.

— Привіт усім! Вибачте за запізнення, — дружелюбно піднімаю руку під час привітання. — Тут жахливі дороги.

До мене тут же підлітає слуга.

— Я вас проведу до вашого місця, — каже він, жестом показуючи куди мені йти.

— Дякую, — відповідаю я.

Я не звертаю увагу на те, як на мене дивляться. Начхати. Дворецькому короля було ж начхати, що я руки не помила, ось і мені однаково на те, як я виглядаю. Хоча трохи прикро. Усі такі гарні, як лялечки на виставці. А я… Ніби з лісу втекла. А, так. Так воно і є.

І тут я відчуваю на собі пронизливий погляд. Такий, від якого хочеться втекти.

Він переслідує мене, навіть коли слуга відсуває стілець і допомагає мені присісти. Дівчата, які сидять поруч із вільним місцем, якось підозріло починають відсуватися від мене якомога далі, з презирством дивлячись на мене.

Я усміхаюся слузі.

— Спасибі. І все ж, може, я десь можу руки помити? — уточнюю в нього.

— Я зараз прийду, — він чемно кланяється.

Переводжу погляд на стіл і завмираю. На чолі столу сидить чоловік. Той самий із мого сну!

У районі місця пригод починає поколювати. І хоч між нами величезна відстань, але я точно бачу, що це він. Той самий, хто був у чорноті. Давно не бачилися, як то кажуть. А йому личить цей бежевий камзол, розшитий золотом. Він підкреслює його потужні, широкі плечі.

І дивиться на мене своїм темним поглядом. Хіба що очі не горять червоним. Цікаво, а чого його взагалі мали звільняти?

Може, його хтось після мене звільнив?

— Пані, я радий вас вітати у своєму замку, — його голос важкою лавиною прокочується залом.

Перешіптування за столом тут же припиняються.

А я сиджу й гадаю — впізнав він мене чи ні? Ромашок на столі немає, так що доведеться так сидіти. Зате є купа різноманітної їжі. У мене аж слинки в роті збираються від цих ароматів. Хочеться начхати на дієту і скуштувати геть ту бурду під виглядом смаженого ягняти або он той салат. Тільки мене зупиняють брудні руки й купа красунь, які дивляться на їжу, як на щось неприємне. Відчуття, що перед ними помиї поставили.