Глава 6

Хочеться встати й піти, але я чекаю кінця заходу. Більше ніхто не знепритомнює, стілець не підпилює. Загалом, звичайний світський захід.

Я навіть кілька разів поривалася встати, але розуміла, що без поняття, де мені шукати Нота. Та й ніби непристойно йти, поки господар не встане.

До їжі я не торкаюся.

— Маргарет Везлі? — звертається до мене король.

— Так, — відповідаю я, злегка усміхаючись.

— Якщо ви не хочете їсти, то можете відправитися в покої. Дуже радий, що ви до нас завітали. Побачимося вже завтра.

Він піднімається. Ох, який він величезний. Широкоплечий, із потужним торсом. Ух, треба хоч уточнити, як його звуть, а то все якось ніколи було.

Я густо червонію. Було б із чого. Цей король тут відбір влаштував. У мене взагалі жодного шансу немає серед таких красунь. Он вони які лялечки, але в мене харизма. Тільки не всі мужики таке люблять. Та й не заради корони я тут.

— На сьогодні, милі дами, мій час із вами тільки за вечерею, — поважно оголошує король. — Після вечері мені потрібно буде вирішити кілька державних питань.

Він клацає пальцями, а до мене знову підходить той знайомий слуга.

— Я вас проведу у ваші покої.

— Приємного всім апетиту, — я чемно піднімаюся, обвівши всіх поглядом. — О, а я можу взяти їжі собі? Мені ще своїх треба погодувати.

— Вашого слугу і вихованця вже погодували на кухні.

— А кухня залишилася цілою? — уточнюю я.

На мене якось знову дивно все подивилися.

— Так, з нею все гаразд. У вас дуже мила пекельна білочка, — ввічливо відповідає слуга.

Ось і чудово. Якщо Белла не спалила кухню, значить усе добре.

Мій погляд чіпляється за те, що відбувається під столом.

Хмм, ніхто з дівчат нічого не їв. Вони всю їжу під стіл скидали. 

Мій слуга йде першим. Ну й добре. Може, в іншому світі зовсім інші правила етикету. Зараз мені хочеться тільки дістатися куди-небудь і віддихатися. Занадто багато подій.

Ми йдемо коридорами замку. Я триста раз проклинаю дизайнера, який придумував інтер’єр. Стільки заплутаних ходів.

Незабаром мене приводять до дверей, на якій намальована пентаграма. Смутно знайома мені. Я бачила таку на тому ящику, у якому прокинулася в цьому світі. Точно!

До слова, стражник, який стояв на воротах, стоїть на сторожі виділених мені покоїв. Мабуть, захист дівчат починається з замку. А так ― добирайтеся як хочете. Хоча міг би цей король якийсь телепорт придумати заради зручності. Але нічого немає. Тільки хардкор, тільки природний відбір. Ага, спочатку природний, а потім ― так і бути ―  відбір наречених.

Двері відчиняються.

Як же тут красиво й чудово. Усе у світлих тонах. Диван! Тут є диван. І навіть стіл. А ось ще якісь дверцята. Може, вбиральня? А то вже стільки часу не була в місці особливого усамітнення. Ох, як же я рада, що вже без проблем дісталася кімнати. 

Нот радісно підривається з дивана. Белла тут же біжить до мене й застрибує на плече. Слуга в цей момент робить крок у сторону.

—  Розташовуйтеся. Вам буде виділена служниця. Так само ми принесемо вам клітку.

— Мені? — жахаюся я.

Дворецький незворушно переводить погляд на Нота. Той щулиться.

— Вашій тварині, — гордовито продовжує дворецький.

— Але Нот не тварина, — обурююся я.

Чути важке зітхання. У моїх руках щось фирчить. А так, точно. Сподіваюся, Нот на мене не образився.

— А в мене ще одягу немає.

— Служниці знімуть із вас мірки і вам пошиють вам новий одяг.

— І труси, будь ласка, — прошу я.

— Обов’язково. Для вас виконають все що ви побажаєте, — незворушно відповідає він.

М-да. Мабуть, цю ходячу статую вже нічим здивувати.

За слугою зачиняються двері. Ми залишаємося одні. Я швидко привожу себе до ладу. Та двері виявляються входом у спальню. Вбиральню знайшла там же, але з іншими дверима. А то на лісове чудовисько схожа.

Нот поривається піти зі слугою, але я його зупиняю. Нехай буде поруч. На дивані поміститься. Навіть подушку й покривало дам із ліжка. Стражник залишиться стояти за дверима. Хоча я і йому й пропонувала залишитися всередині, але потім передумала ны. Він взагалі якийсь небагатослівний.

— Ви живі, — радісно видає Нот, коли я повертаюся в першу кімнату. — Маргарет, я такий щасливий, що з вами все гаразд.

— О, а ти думав, що мене там шпильками затикають на вечері? — уточнюю в нього й сама розвалююся на дивані.

— Ні, просто на кухні говорили, що король якусь експериментальну протиотруту додав у їжу. 

— Отже, ти поїв на кухні? — задумливо питаю його.

— Так, — відповідає хлопчина.

Мій живіт бурчить.

— Тобто там можна поїсти… — шалена думка на голодний шлунок проноситься в голові.

— Можна, я там помітив купу їжі, — простягає Нот.

— Дуже добре. Вночі ми сходимо туди, — видаю я.

А потім згадую про заборону короля. Та й годі. Він же цю заборону поставив, щоб до нього вночі ніхто не сунувся. Ми ж на кухню підемо. Тільки я собі пообіцяла, що не буду їсти на ніч і вночі.