Глава 7

Служниці таки приходили до мене. Навіть на місці пошили мені декілька суконь, чому я була безмежно рада. Звичайно, вони не зрозуміли, що таке труси, але притягли панталони. Довелося брати ножиці й нитку з голкою у свої руки. Два трикутника й готово. Так, відмінно. Нот із подивом дивиться на мій курс крою та шиття.

— Шити вмієш? — уточнюю в нього.

— Ні, але можу дрова наколоти.

— Ні-і. Навіщо нам дрова в покоях?

— Не знаю. Я даремний слуга, — вдає трагічну міну Нот.

— Навчишся, — я махаю рукою і філософськи помічаю. — Взагалі, труси ― річ пророча.

— Це як?

— Це чим страшніше, тим більше шанс, що підчепиш мужика.

Нот густо червоніє, а я згадую, як робила бразиліану, купила мереживну білизну. Але вона не стало в нагоді. У той день, коли я чекала мужика на ліжку в очікуванні інтиму, він надіслав смс, що в нього інтим зі своєю поламаною машиною. А я готувалася довго і старанно, між іншим. Як тільки згадаю ту болючу процедуру… так усе життя перед очима проходить.

Нот клацає пальцями перед моїми очима.

— А, так, — я знову занурюю голку в тканину. — Так, ось, запам’ятай, Ноте, у дівчини нехай краще будуть страшні труси, ну або панталони, але не брудні.

Хлопець лише знизує плечима.

Я замислююся й переводжу погляд на Беллу. Білочка сопе в принесеній клітці. Клітка красива, металева. Навіть видно, що старалися, відполірували. Ні, напевно, я неабияк себе накрутила себе проти короля. Цілком звичайний мужик. Ну, хіба що в нього є чорні холодні щупальця. Зате меблі може чинити клацанням пальців. У господарстві те, що треба. Забрати б його у свій світ. Зламався кран — клац пальцями, впала полиця — клац пальцями.

Ай. Засовую палець у рот. Заїхала в нього голкою. Белла тут же прокидається, а я ледве встигаю укрити собою зшите.

— Гей, ми нічого тут палити не будемо, — кажу білці.

Та заспокоюється, завмираючи на моєму плечі.

Дві штуки мені поки для щастя вистачить. Решту потім пошию, якщо знадобиться.

Я лягаю спати. Белла горить, яскраво висвітлюючи кімнату, але я настільки втомилася, що не звертаю на це увагу.

Прокидаюся серед ночі. Живіт бурчить так, що можна розбудити роту солдатів його ревом.

Перевертаюся на бік. Їсти дуже хочеться.

Єдине, що я встигла на ніч — це попити води. І то мені Нот сказав, що це для поливання квітів. Але мене вже було не зупинити.

Я піднімаюся з ліжка, розуміючи, що схуднути я завжди встигну, а їсти хочу зараз. Белла, яка почула мій шурхіт, піднімається на задні лапки. А потім вистрибує з клітки й заскакує мені на плече.

— Що, маленька? Пам’ятаєш, як йти на кухню? — питаю в неї.

Білка фирчить і укладається на плечі, обернувши хвостом мою шию.

Гаразд, хоч якесь світло буде. Шкода, що вона не як ліхтарик — ввімкнув-вимкнув.

У першій кімнаті, я спотикаюся об Нота, який розвалився на підлозі.

— А, що, хто тут? — запитує він.

— Ноте, ти пам’ятаєш, як на кухню йти?

— А, так, — хлопець піднімається з підлоги, потираючи обличчя.

— А чого ти на підлозі лежиш?

— Та, шкода диван.

— Гаразд, пішли на кухню.

— Пані, точно на кухню? — хмуриться Нот. — Я просто дізнався, де покої короля.

Я замислююся. Який корисний у мене хлопчина.

— Ні, я дуже голодна. Якщо, звичайно, у нього в покоях не буде пари канапок. Тоді так. А так не.

— Добре, як скажете, — Нот піднімається.

Ми виходимо з покоїв. Біля них стоїть стражник. Його постать з піднятим догори мечем так і не змінювалася.

Я нервово хмурюся. Якщо він піде з нами, то буде гриміти своїм металом і розбудить усіх.

— Ти, — тичу пальцем в обладунок, — Залишаєшся тут.

А потім ще. Чути гучний звук. Хмм, це що, мій стражник залишив обладунки тут, а сам спати пішов?

Хитаю головою. Обов’язково настукаю королю вранці про самоуправство його слуг. Нехай карає варту, яка тікає від своїх зобов’язань. Белла зістрибує з мого плеча. Відчиняє лапами забрало. Звисає в шолом, дряпаючи кігтиками відполірований метал, а потім звалюється всередину.

Я її навіть схопити не встигаю. Щось дзенькає трохи нижче пояса лицаря. З обладунків валить їдкий дим.

Фу-у.

— Белла, вилазь. Я їсти хочу, — стукаю по збруї.

Внизу лицаря щось гримить. Невеликий отвір відкривається, і з нього вивалюється задоволена білочка. Вона застрибує на моє плече.

Ми продовжуємо шлях. Подекуди нам ввижаються якісь тіні, місцями ми чуємо чужі кроки. Як партизани крадемося до кухні, хоча мій шлунок ще той диверсант.

Так, це той замок, у якому я була у своєму сні. Тільки день тому він був не таким… старим, чи що. Або мені так здалося?

Й ось заповітні двері, на які вказує Нот.

— Тут кухня.

Піднімаю великий палець.

— Стій на шухері, — кажу йому, коли ми входимо всередину.

— На чому?

— Загалом, якщо хтось буде йти повз — стукай по дверях, — пояснюю йому. — І якщо що ― біжи.

— Ага, — киває він.

Стає біля відчинених дверей.

Я починаю свої пошуки скарбу. Знаходжу двері в льох. Прохолодне повітря б’є в обличчя. Я злегка щулюсь, але тепло, що виходить від Белли, не дає мені змерзнути.

Заходжу всередину. О, ковбаска. І хлібець. Усе як на замовлення. Ще тут висять всякі окости. Навіть зелень знайшла й овочі. Але я ж не збираюся влаштовувати тут бенкет. Так, що візьму тільки ковбаси. Ну, подумаєш. Вранці нехай думають, що миші попід’їдали.

Незабаром на якійсь полиці знаходжу ковбасу і хліб. Залишається знайти ніж і обробну дошку. Навіть дивно, що кухню ніхто не охороняє.

Так, хто з тих красунь, що сиділи сьогодні за столом буде вилазити вночі на кухню? Тільки я.