Глава 11

Я вилітаю з покоїв короля. Хмм, а в денний час тут навіть красиво. Принаймні я не пам’ятаю, щоб вночі на стінах були картини й гобелени. Розглянути красу не виходить, бачу, як чоловік завертає за ріг. Треба його наздогнати, поки він не зник.

Дожену його на повороті. Він йде трохи згорблено, тримаючись за голову.

Ах, так, він же маг. А я звичайна жінка, яка короля-ящірку на скаку зупинить і голову вилікує йому. Тоді я саме так і думала, а ще думала про те, що ночувати на вулиці мені не хочеться. Повертатися додому до родини, яку я навіть не знаю, й поготів.

— Стійте, я вам допоможу! — кричу я.

Король повертається. Дивиться на мене вже нормальними синіми очима. Я лину, як поїзд по рейках, не помічаючи, що в мене під ногами. Тапочок відлітає, коли я чіпляюся за килим. Хтось його погано прибив.

Лечу, хочу прикрити обличчя, щоб не в’їхати носом у підлогу. Але відчуваю, що падаю на щось м’яке. На короля. Той встигає мене підхопити, але не втримує рівновагу. Ми падаємо обидва на килим-зрадник. Щось хрустить. 

— Це у вас або в мене? — питаю, відчуваючи, як сильно б’ється серце.

— Ви знущаєтеся? — ричить він. — Зі мною все гаразд. 

— Так? Добре. Я тоді встану, — намагаюся піднятися, але ми різко перевертаємося й тепер він нависає наді мною.

Щось тут дуже жарко. Внесіть вентилятор негайно. Серце  завмирає, а я намагаюся зрозуміти, чому в мене ноги так слабшають.

— Якщо ви з першого разу не розумієте, то можу сказати ще раз — ви виключені з відбору.

Так, у нього трохи пара не валить із ніздрів. Чого злитися? Я ж допомогти хочу.

Мої руки тягнуться до його скронь. Я не відводжу погляду від його очей. Десь чула, що якщо собаці дивитися в очі, то вона на вас не кинеться. Може, це спрацює і з дико розлюченим чоловіком?

— Що… що ви робите? — здивовано запитує король, коли я починаю терти його скроні.

— Знімаю вам головний біль.

— Але в мене нічого не болить, — уже спокійно відповідає він.

Лють поступово йде з його очей. Мені здається, чи він подається назустріч моїм пальцям? Його повіки важчають, очі заплющуються.

О, я трохи вмію приборкувати чоловіків.

— Ой, — чується зляканий жіночий голос.

Король напружується.

Я закидаю голову, помічаючи кілька учасниць відбору. Який жах. Вони застали короля зверху на учасниці. Яке позорище. 

Ось, що я читала в їхніх поглядах.

— Відвернулися, — цідить король холодним голосом.

Спідниці шарудять. Чоловік повільно піднімається. Руку мені не подають, так що доводиться підніматися самій.

— Ваша Величносте, — з-за рогу з’являються служниці.

Тут же ховають погляд, бачачи короля. Позаду них маячать кілька стражників. Дівчата учасниці в кількості трьох чоловік так і стоять спиною до нас.

— Маргарет Везлі виключена з відбору, — гордовито каже король. — Виведіть її із замку.

Я злобно дивлюся на нього. Ой, ну його. Різко розвертаюся, ні крапельки не бентежачись свого зовнішнього вигляду.

Це не мене виганяють із відбору! Я сама йду!

***

— Пані, і що тепер? — запитує Нот.

— Не знаю… — відповідаю я.

Ми сидимо біля королівського замку в нашій кареті. На наше щастя її полагодили. Белла клубочком сопе в мене на колінах. Поруч стоїть її клітка. Білка була дуже рада мене бачити. Їх із Нотом уже виселили з покоїв, так що зустрічали мене в стайні.

— Ви говорили, що ми зможемо заробити в палаці, — продовжує хлопець.

— Я помилилася.

— Ну ось. Тепер мій братик не отримає лікування, — важко зітхає Нот.

— Але! Ми тепер зможемо заробити поза палацу, — тут же мотивую його я. Мій погляд падає на здоровенну валізу. — Врешті-решт, нам дали дещо з палацу. Може, на перших порах нам вистачить.

Я переглядаю речі, які слуги встигли завантажити в карету, поки король рвав і метав. Плаття, клітина. Ні їжі, ні коштовностей, ні грошей.

Що ж робити, що ж робити. Дивлюся на Беллу. У теорії, білку можна навчити танцям.

— Нумо, забирайтеся звідси, — лунає гугнявий голос того пана, що зустрічав нас вчора  зі списком учасниць. — Не заважайте іншим прибувати на відбір. Маргарет Везлі не зможе перетнути кордон замку, поки не закінчиться відбір. Нехай щастить. 

Я дивлюся на порожню вулицю, де єдина карета — наша. Гугнявий відходить, стаючи поруч із нерухомими вартовими.

— Рушай, Ноте.

— З міста? — сумно запитує він.

— Ні, давай спробуємо продати карету десь у місті, — пропоную я.

Раптом тут є ринок уживаних карет. Все-таки транспортний засіб. Ще й відремонтований.

Ми їдемо містом. Я гладжу надмірно притихлу Беллу. І чого я так на короля накинулася, як голодний на буханку хліба?

Він же король — клацне пальцями, і все —  я відправлюся на плаху. 

Але він цього не зробив. 

Так, я б саму себе прибила. Взагалі за собою таку поведінку ніколи не помічала. Ось же бувають приховані таланти, які проявляються в несподіваних ситуаціях і в невідповідних місцях. Ніби цей король слухав би мене. Викинув із покоїв і з замку, як нашкодившу кішку.

Гаразд, ураження треба теж визнавати. Він говорив, що не можна ходити вночі, а я не послухалася.

От не люблять мужики активних. Їм подавай полювання і всяке таке. Хоча з цим королем, нехай на мене взагалі не полює. Його ящірка й зовсім мене з’їсти хотіла! І демон у нього незрозумілий. Пампушкою мене називав.

Не  буду через нього плакати в подушку. По-перше, у мене подушки немає, по-друге, треба знайти місце, де ми переночуємо сьогодні з Нотом і пекельною білкою. Особливо з Беллою, яка вже шуму наробила ще вчора.

Ні, ну таку мляву Беллу не можна змушувати танцювати.

— Нот, — кличу хлопця.

Я відчиняю віконце, що розділяє мене від Нота в кареті.