Глава 12

У житті бувають моменти, коли думаєш, що гірше вже нікуди. У моїй вони трапляються достатньо  часто. Мені завжди доводилося перти проти неприємностей самій. Можливо, комусь люди з радістю простягають руку допомоги, у моєму випадку її простягають тільки аби тицьнути пальцем. Хоча, може, просто я виглядаю як людина, якій не потрібна допомога?

Але ось зараз, серед купи явно недоброзичливо налаштованих чоловіків, я вперше радію, що хтось зупинився. Хоча б відвернути їхню увагу.

Ще й голос у незнайомця такий гарний. Слухати і слухати цей голос хочеться. Як на озвучці улюблених серіалів і фільмів.

Я сміливо штовхаю того, хто утримує мене. Мужик відсахується від мене, прикриваючи обличчя.

Щось шелестить, розганяючи туман. Позаду нападників стоїть повний чоловік у білій робі.

Не м’язистий красень, але якщо до цього придивитися, то теж нічого такий. Імпозантний товстун із добродушним обличчям. Блакитні очі дивляться на те, що відбувається з непідробним інтересом і участю.

— Отже? — він переводить погляд на тих, кто хто напав на нас.

Ті ентузіазму відступати не виявляють. Явно відчувають свою перевагу.

— А ти ще хто такий? — виходить вперед бугай.

Навіть той, кого я відштовхнула, з такою жалістю дивиться на мене, що мені стає соромно на декілька секунд. Складається відчуття, що це ми з Нотом на них напали, а вони відбивалися.

— Я? Усього лише повз проходив, — ввічливо відповідає пухляш.

Решта бандюків підтягуються до нього. Навіть той без брів приймає войовничу стійку. Нас знову оточують. Нот, який встиг передати мені Беллу, притискається до мене. Білка намагається знову спалахнути полум’я, але не виходить.

— От і відмінно. Вивертай кишені й діставай золото, — каже бугай, насуваючись на пухляша. — І проходь далі.

— Панове, на жаль, ні монетки із собою. До того ж терпіти не можу, коли нападають на гостей міста.

— То й що? Вона взагалі учасниця відбору. Їм король завжди дає золото на дорогу.

Я вже хочу обуритися, що король на дорогу дає тільки стусанів під зад, але мовчу.

— Тим більше, на нас напала її пекельна білка! А їх заборонено в місті викликати, — обурюється безбровний.

— А мені ніс розбили, — гугнявить той, що мене намагався затримати.

Гей, я ж усього лише відштовхнула його від себе. Він навмисно. 

— Але ви ж на них перші напали.

— То що тепер, бити нас? — обурюються мужики в унісон.

Дійсно.

— Шановні товариші, я проти насильства, — продовжує пухляш. — Це погано. Нам не варто уподібнюватися натовпу, що кидається на учасниць відбору. Поки королівства з’ясовують стосунки між собою — страждаєте ви. Дайте учасницям самим вирішувати свою долю. Ми не маємо й поготів чіпати гостей міста й тих, хто покидає відбір.

Його брови трагічно згинаються. Він взагалі безстрашний. На нього подивитися так цілковитий янгол. Тільки німба над головою не вистачає.

Мені ж не вселяють ніякої довіри ці типи, а цей із ними варто й розмовляє. Хоча міг би втекти. Навіщо він це робить заради незнайомих йому людей? Не те, що ми. Нас досі оточують і притискають до стіни.

— От і чудово. Хлопці, вивертайте йому кишені, — киває головний бугай на пухляша.

Той трагічно дивиться на них.

— Але припускаю, що треба давати священних люлів в ім’я своєї безпеки.

Раніше я обожнювала фільм «Матриця».  Так ось. Нео, у тебе є падаван.

Пухляш рухається швидко, відправляючи одного за іншим нападників в нокаут. Здається, йому зовсім не заважає те, що його живіт підстрибує з кожним ударом. Власне, один із противників саме їм і був відправлений у перекид. Той тип, що вдавав, що в нього розбитий ніс, дряпає з місця бійки. Я  у цілковитому захопленні.

Я обтрушую брудний одяг. Відриваю шматок тканини з пошарпаної сукні. Сильно її тягнули. Я навіть у шоці, що мене взагалі з карети витягли. Мене вже давно не носили на руках. Востаннє це було… Хмм, напевно, у дитинстві ― й то тато ніс, забираючи з дитячого майданчика.

— Ми тут їхали, а на нас напали, — кажу я, не зводячи погляду з пухляша, зупиняється біля нас. — З вами все гаразд? Вас не зачепили?

Побіжно оглядаю його руки на пошкодження. Ні подряпини. Фух, пронесло.

Гарний же чоловік. І повнота йому йде. А я хоч нормально виглядаю? Хоча, як може виглядати жінка з рваною спідницею? 

— Так, це не дивно, у такий-то час. Королівський відбір розкриває всі проблеми суспільства й міста загалом, — філософськи зауважує незнайомець. — До речі, мене звуть Еціміель.

Він простягає руку, а я свою. Пухкі пальці міцно стискають мою долоню. Я дивуюся, яке в нього міцне рукостискання. Навіть приємне. І пахне від чоловіка чимось таким цікавим. Домашнім, чи що. Так, і чистотою. На мить на його обличчі з’являються знайомі риси обличчя. Ніби я його вже десь бачила. Й очі такі блакитні, ніби безхмарне небо. Це ж цілком нормально, що повній людині може сподобається інша повна людина? 

Мені здається, чи він схожий на короля? Ой, усе. Пора перестати думати про нього.

— Галя… тобто Маргарет. Але можна Галею називати, — тут же видаю я.

Напевно, ще ніколи ім’я Маргарет так дивно не скорочували.

— Що ж, правоохоронці заберуть цих типів. Навіть соромно трохи за наше місто. Ви ж не місцеві?

— Ні, — я хитаю головою.

Нот теж хитає головою.

— Як ви опинилися тут? — дружелюбно уточнює Ецик, ніби не він тільки що відправив відпочивати натовп бугаїв.

Придивляюся до нього. Сказати правду чи ні? 

— Та так. У гості заїхали, — брешу й не червонію.

Щось я сьогодні нікому не довіряю. Білка на моїх руках хрипить.

Я нервово глитаю. Так і хочеться сказати:

«Потерпи, Белло, я тебе витягну».

Ецик скоса дивиться на білку в моїх руках. А потім відходить на ледь помітний крок у бік. Щось Белла нікому не подобається.