Глава 13

Нервово хихикаю. Так і уявляю, як підходжу до цього Кеафінсу й кажу:

«Ану, випусти полум’я на мою білочку!».

Уявляю, яке в нього обличчя буде в цей момент. Особливо, після мого феєричного вигнання з палацу. І та ящірка, скоріше, мене з’їсти хотіла, а не пахкати полум’ям. А, може, він спочатку смажить, а потім їсть? Брр. Отже, треба буде його змусити пихнути полум’ям на Беллу.

— Ну ось і добре! — я клацаю пальцями. — Отже, залишається дістатися до короля. Але це вже неможливо.

— Так, це не найкраща ідея, — вставляє пухляш.

— Слухайте, Ецим… еее…

— Можна Ецик, — каже пухляш. — Не всі з першого разу можуть вимовити моє ім’я. Я звик уже.

— Послухайте, Ецик. А можна якось розпалити карету?

— Мабуть, краще тут не залишатися. Незабаром сюди прийдуть правоохоронці, і вони не будуть розбиратися, хто на кого напав, — відповідає він і простягає руку в сторону. — Прошу за мною.

— Але… білочка. Вона дотягне до ночі?

― Боюся, що ні. Їй залишилася максимум година, —  відповідає сумно пухляш.

Навіть Нот засмучується.

Нашу карету сильно розгойдали нападники і зламали в ній усе. Навіть коні втекли від нас. Ідея з ринком карет дає збій. Повний.

І король-дракон точно не пихне на мою білочку. Да он при моєму наближенні до замку виставить стражників і накаже стріляти на поразку.

— Нам ніде ночувати, і в нас навіть немає карети, щоби дістатися додому, — важко зітхаю я. — Є ще варіант повернутися на відбір під іншим іменем.

Нот сумно дивиться на місце битви. Розумію, він би з радістю приєднався б до цих типів.

Блакитні очі Ецика випромінюють співчуття.

— Мені вас більше шкода, Маргарет, — говорить він. — Розумієте, його Величності не подобаються жінки з вашими формами. Вам дійсно краще або відпустити бідолаху в пекло, або вічно тримати її у вогні. Тим більше, відбір — дуже небезпечний захід.

— Так я не за короною йду. Я білочку хочу врятувати. Не тримати ж її вічно у вогні, — притискаю до себе Беллу.

Вона вже майже не реагує. З такими темпами ми навряд чи встигнемо до палацу.

— Але король не любить пишних дам, — продовжує Ецик. — Навряд чи у вас вийде повернутися вдруге, навіть під іншим ім’ям. Є список, що пропускає тільки тих кандидаток, які мають бути на відборі.

Я з надією дивлюся на нього.

Це Маргарет Везлі вигнали з відбору, а ось Галя Мендер залишилася в тому списку! Отже, треба якось змінити свою зовнішність і пробратися на відбір. Ось тут якраз швидке схуднення дуже сильно знадобилося б. Так хоч із натовпом інших учасниць можна злитися й залишитися непомітною. Ох, часом я шкодую, що не худну. Хоча стоп! У мене ж є бажання. Я ж можу їсти й не товстіти. Логічно, що якщо я не буду їсти, то схудну. І тоді король мене не впізнає, а я знову буду в палаці. Є тільки одне але — мені ніде ночувати все той час, поки я буду худнути!

— Знаю, що королю не подобається повні. Тільки де я зараз знайду фітнес-зал для того, щоб схуднути? — питаю їх.

Настрій ― гірше не буває. Ми бредемо вуличками. Цікаво, хто цей Ецик, коли він так добре знає короля і його бажання? Або просто чутки добре збирає? Хоча це не має жодного значення, адже він врятував нас,  і це найголовніше.

— Фітнес-зал? — в унісон питають чоловіки.

Ах, так. Це ж інший світ. Якщо тут навіть машин немає, то звідки тут візьметься цілий зал із тренажерами?

— Ну, це таке місце, де люди займаються лікувальними вправами для здоров’я і тренуються, щоби бути сильними. Ось у мене вдома таке є. А ваш дракон якийсь несучасний.

— А, так це ж тренувальні зони для воїнів, — киває Ецик. — Таке є, але жінкам туди заборонено заходити.

— Слухайте, так будь-яка жінка захоче підтримувати своє тіло в гарній формі, щоби там на боках зайвого нічого не було, — продовжую я, поки ми прямуємо провулком.

Нот шкандибає позаду нас. Він несе в руках валізу і клітку для Белли. Таки забрав їх.

— Хіба що пані ваших форм.

— А от не треба. Я себе чудово почуваю у своєму тілі! — обурююся я. — І взагалі, погано ви жінок знаєте. Кожна мріє про гарну фігуру. Навіть струнка однаково відчуває в собі бажання такої й залишатися. Проблема в тому, що не кожній вдається підтримувати фігуру в ідеальному стані. То генетика, то старість, то спосіб життя втручаються.

Ецик замислюється. Я прискорюються. Белла знову фирчить на моїх руках, впиваючись кігтиками в шкіру.

— Тобто існує багато жінок, які будуть вдячні за можливість тренуватися? ― уточнює він,

— Ну, так, — відповідаю я.

— Дуже добре. Прошу вас, залиште цю ідею з пекельною білочкою. Ну, не вийде вам її врятувати. Вона має піти.

У запаху витає приємний аромат булочок. Ецик привів нас до невеликого будиночка з вивіскою — «Ароматні пиріжки і здоба від Анваріо». Крізь величезне вікно я розглядаю внутрішнє оздоблення містечка. Привітна вивіска, кілька столиків всередині. Мій погляд ковзає по прилавку, а потім піднімається до продавчині — молодої дівчини, що метушиться біля величезної грубки, у якій раз у раз спалахує полум’я.

Піч! Точно! Ось вогонь, який може врятувати Беллу.

Поруч із булочною стоїть якийсь сарай із похилими дверима, що абсолютно вибивається з ряду благополучних будинків.

— Після пережитого стресу я просто зобов’язаний вас нагодувати, — вставляє Ецик, показуючи на вхідні двері.

Я впевнено крокую всередину булочної, двері якої завбачливо притримує Ецик.  Він входить після мене. Нот останній, ледь запихаючи валізу і клітку.

Булочна невелика, у приємних яскраво-жовтих тонах. Тут витає такий аромат випічки, що в мене мимоволі збираються слинки. Я вже готова знову кинути дієту, на яку сіла п’ять хвилин тому. Я ж обіцяла собі, що більше нічого мучного і солодкого, і взагалі ― жодної іншої їжі.

Хоча в мене навіть грошей немає. Але про це потім.