Глава 14

— Ви ж говорили, що ми не будемо займатися пограбуваннями, — шепоче Нот, дивлячись на мене.

— Так ми і не будемо цим займатися, — відповідаю, пролізаючи під прилавочною дошкою.

— А це тоді що?

— Порятунок білячого життя, — пирхаю я. — Стій там, будь ласка, подивися чи не повертаються Христина й Ецімі… коротше, Ель той.

Нот стає поруч із дверима. Поглядає насторожено на вулицю.

Торкаюся гарячої ручки пічі. Смикаю одраз ж руку. Занадто гаряче. Белла сопе, важко зітхаючи. Знаходжу якусь ганчірку на підлозі. Хапаю її і відчиняю заслінку. Дивно тут усе влаштовано. Полум’я вивергається з бічних панельок і обсмажує тісто. Власне, я особливо в пристроях печей не розбираюся, але раз так треба, то будь ласка.

На секунду мене зупиняє те, що я збираюся засунути білку у піч. Тут же згадую, що білка-то пекельна, отже, з нею нічого не станеться і взагалі їй треба полум’я. У замку її годували вуглинками. Кладу тільце до вогню. Заслінка закривається з неприємним звуком. Кидаю останній погляд на Беллу, що згорнулася у клубочок. Полум’я збоку спалахує, зачіпаючи її.

Усе вийде, усе обов’язково вийде.

Ми з Нотом повертаємося за столики.

— Слухай, Ноте, — починаю я, закушуючи губу. — Я все розумію, у тебе важкі обставини, і в мене тільки білка, чемодан і клітина. Більше я тобі нічого не можу запропонувати. Навіть даху над головою немає. Розумієш, мені заплатити тобі нічим, а ти мені допоміг. Навіть, незважаючи на те, що ти був із тими товаришами.

Я мовчу, що вони хотіли зробити з бідною Везлі.

— Я б усе одно не зміг, — Нот тупиться у свою тарілку. — Мені нікуди йти теж.

— І я не зможу тобі допомогти, — я поглядаю на піч.

Цікаво, вона бдзенькне із готовою білкою?

— Будь-хто на вашому місці стратив би мене, а ви добра, — підбадьорює мене Нот, підтискаючи губи.

Я здивовано дивлюся на нього. Що він тут собі надумав? А потім розумію — він песиміст і чекає найгіршого. Я ж ― оптиміст. І йому доведеться миритися з моєю життєрадісністю.

— Слухай, Ноте. У мене зараз величезна ж… дірка. Ждирка величезна, життєва дірка, одним словом. Я дійсно зараз нічим не зможу допомогти.

— Зате я вам допоможу, наскільки зможу, — усміхається він.

Добра він людина.

 Погано, що йому на шляху попалася я.

— Тим більше з вами можна прожити довше, ніж із найманцями. А, може, ви у свій батьківський будинок повернетеся і візьмете мене із собою.

Я густо червонію.

Ецик повертається один. Мило усміхаюся йому, приступаючи до булочки. Занадто рано він повернувся. Хоча це його булочна, він може повертатися сюди, коли захоче. 

— Дуже смачно, — кажу я, подумки прощаючись із фігурою.

Я нервово здригаюся. Треба ж буде ще якось витягнути білку звідти, якщо вона не зникне. Серце щемить. Не хочу, щоби вона йшла. Мені взагалі всіх шкода, особливо коли таке твориться. Питання тільки в іншому — чи потрібна комусь моя допомога.

— Білка зникла? — співчутливо запитує Ецик, не помічаючи в мене в руках звірятко.

Я опускаю очі. Не відповідаю, бо не стримаюся. Я сама не знаю, зникла Белла чи ні. Крізь заслінку не видно. Доїдаю булочку.

— Так, дуже важко, коли надто прив’язуєшся до звірят. Навіть пекельні створення заслуговують любові, — співчутливо продовжує Ецик. — І все ж їм не місце в нашому світі. Райські повинні бути в раю, пекельні ― в пеклі.

— Інакше що? — піднімаю на нього очі.

Тільки б не перегравати зі скорботою.

— Інакше цей світ огребе проблем, — видихає Ецик.

Він гарний чоловік, хоча трохи дивний. Хоча хто в нас без вад?

Мені здається, чи в грубці щось спалахує? На склі показується маленька палаюча лапка. Вона повільно спускається по заслінці, залишаючи чорний слід. Вона жива! Жива!

Хмм, а Белла взагалі дівчинка? Хоча дівчатка теж можуть підминати під себе булочки.

— Маргарет, прошу вийти зі мною. Хочеться вам допомогти, раз із вами трапилася така ситуація, — добродушно каже Ецик. — Я також можу запропонувати вам оплату поштових послуг.

— Навіщо? — похмуро я.

— Ви зможете написати батькам додому й за вами вишлють нову карету, — пояснює чоловік. — Заберуть вас із міста.

Я нервово ковтаю. Я «свою рідню» навіть не знаю в цьому світі. Куди мені там писати?

— Дякую, але це не потрібно. Мої рідні навпаки будуть не проти, якщо я тут затримуюсь.

— Дивно. , Добре, підемо, я вам покажу дещо, а потім в мене ще є справи, — запрошує мене Ецик.

Переглядаюся з Нотом. Вийти так вийти.

Ециміель повертається боком до нас.

Нічого ж страшного не трапиться. А якщо Белла відновилася, а вибратися самостійно не може з печі? Посилаю сигнали Ноту, витріщуючи очі й показуючи на грубку.

Хлопець дивиться то на мене, то на Ецика. Знизує плечима. Хочеться лаятися, але добре. Закочую очі. Не зрозумів він, що треба звільнити білочку. 

— Може, Нот залишиться і догляне за булочною? — питаю в Ецика. 

— О, ні. У цьому немає необхідності. У цей час майже немає відвідувачів.

— А піч? Вона ж спалить булочки.

— У неї є запобіжник, який включається на час. Через п’ять хвилин вона має згаснути. Не турбуйтеся, Маргарет, усе буде добре, — м’яко відповідає Ецик.

У-у, який завбачливий.

На виході Ецік зачиняє булочну на ключ. Веде нас до того сараю.

Усередині виявляється величезний місце, утикане всякою всячиною. Якимись матеріалами, тканинами, зламаними меблями.

— Тут місця багато. Ваш слуга, якщо розгребе трохи, то вистачить вам двом.

Христина перебирає речі, звільняючи невеликий диванчик.

Бомж стайл лакшері — ось так це можна назвати, але вибирати ні з чого. Могло бути й гірше. Ми й зовсім могли ночувати десь під мостом, якщо вони тут взагалі є. Або на вулиці. Краще так. Ну або полізти в пащу тієї ящірки. Гадаю, це смертельна затія. Але не опускатися ж до того, щоби знайти якогось збоченця, який пустить незнайомих людей додому. А потім змусить платити натурою.