2.

Тиша... Востаннє, от так - просто в траві, я сидів років двадцять тому. Звісно, запахи поля, дотики кожної травинки до тебе відразу виривають тебе з реального світу і ти залишаєшся думками наодинці - починаєш відчувати кожний м’яз, напруженість змінюється розслабленням, відчуваєш як біжать і перескакують думки в голові, намагаєшся їх зупинити - коли ще раз я полежу ось так - на полі, під чорним небом?

Я ніколи не вмів медитувати. Читав книги про це, ходив на заняття по медитації, але втокмачування про "недумання", про контроль або безконтрольність дихання не допомагала. З часом я виробив свою стратегію, котра можливо нікому більше не підійде, але розповім. Спершу потрібно зручно сісти, руки тримаємо на колінах долонями до гори, ноги всією ступнею на твердій поверхні. Закриваємо очі. Далі потрібно згадати найкраще місце на землі, де хочеться бути самим собою. В мене - це морський берег: як тільки лише закрив очі, уявив море, уявив сонце, котре світить в очі й тому вони закриті навіть в думках, але перед очима просто кишать, як змії, темні й світлі думки - атакують мій мозок і бояться кудись зникати. Тоді я подумки відкриваю очі, встаю, беру відро білої краски, великий малярний валик, і починаю забілювати все, що дивиться на мене, а я на нього. Починаю завжди з неба - справа вліво і назад . Мить - і небо перетворюється на біле простирадло. Не зупиняємось - в нас синє море і кораблі - їх також забілюємо. Разом зі всіма кольорами й дійовими особами навколо зникають всі думки - я бачу лише білий простір без кутів, без поворотів, без кінця, без оцінок і порівняння.
Я прокинувся від холоду - не можу довго без тепла. Мов динозавр, котрий після падіння астероїда, втікав від зміни клімату на Землі в пошуках тепла, так і я шукаю прихистку в теплих обіймах. Поряд лежала незнайомка, вона дивилась на мене великими очима, її вказівний палець торкався її ледь розчинених губ і здавалось, що вона притримує слова, цілі речення в своєму роті. Набагато далі від нас, десь над горизонтом, з’являлась тоненька смужка сонця, котре також гляділо на мене й обіцяло зовсім скоро зігріти. Ось перші промені вилетіли понад верхівками дерев в далині й полетіли до мене, я здивувався тому, що бачу як вони рухаються в просторі - швидкість світла я не знав, але здавалось, що це не швидше бджіл, котрі несуться до медових акацій чи лип. Перші сонячні хвилі мене засліпили, до болю в очах, до болю в переніссі. Я в розпачі прикрив долонями лице і відчув, як промені ошпарюють шкіру рук, відчув запах горілого волосся. Я відвернувся до незнайомки й відвів руки, і все - мене паралізувало. Я не міг більше ворухнутись, лише сльози могли бігти по моєму обличчю, а очні яблука могли шукати підтримки й благати про допомогу. Я відчував, що одяг на мені починає тліти, все тіло пекло, ніби від розпеченої смоли, котра потрапила під час ремонтних робіт автомагістралей і тепер я чекав на каток, щоб він мене закатав в прохолодну землю.

Замість катка на небі з'явились темні хмари, яке б сильне не було сонце - пробитись крізь густі хмари воно не могло. Я все ще не міг поворухнутись, але опіки зникали в мене на очах, відчуття болю розціпило свої клешні і я спробував глибоко вдихнути повітря. Раз, два, три, чотири - скільки літрів повітря вже в мене в легенях. Хмара наді мною закрутилась, немов під силою міксера і за мить, яструбом на мене обрушилось лице. Від несподіванки я хотів скрикнути, в мене в грудях було достатньо повітря, але я був немов у вакуумній банці, куди жодного граму повітря з себе я не міг видавити. Груди почали боліти, в голові запаморочилось.

Лице з хмари постійно видозмінювалося і переді мною пролітали знайомі обличчя з шаленою швидкістю - знайомства за десять років в одну мить. Ось я бачу величезне сіре лице мами й воно каже мені:

- Яя-я-к можна бути таким невдячним! Я вже не говорю про себе і батька, про всі ті гроші викинуті на вітер..

Лише встиг подумати: «Я вас не просив ці гроші викидати. Я не думав, що це на вітер. Я думав Ви мене любите!»

- Не говори мені так! Ти виріс в ідеальних умовах. Ти уявляєш як живуть люди...Вони про таке життя можуть лише мріяти.. Ми тебе від всього захищали, навіть зараз…

На моїх очах хмара трансформувалась в моє лице, котре я бачив лише в дзеркалі:

- Знову майже! Ти можеш щось зробити до кінця? Кому цей твій порятунок потрібний? Дійди до кінця!

«Та пішов ти в ..» лише встиг подумати я і відчувши теплий дотик незнайомки закрив очі й почав дихати. Я знову спав. В сні до мене приходила Вона - ми лежали поряд і я їй ніжно нашіптував:

- Я люблю переплітатись з тобою ногами, руками, пальцями. Вплітатись, мов намисто, в твоє волосся і відчувати запах нашої першої зустрічі, нашого першого поцілунку, нашої першої пісні. Можу тебе бачити відкритими очима різну, а зачиненими навіть таку, якою ти ще не була. Відчуваю твої настрої, твоє самопочуття, знаю як потрібно надавити руками на шиї, на спині, на ніжках, щоб викликати прилив енергії й посмішку. Я люблю, як кіт, потягуватись на твоїх колінах, люблю твої руки в своєму волоссі, люблю слухати твій голос, навіть інколи не слухаючи слова. Ти змушуєш мене придумувати нові жарти, щоб почути твій сміх; я ділюсь з тобою всіма цікавими історіями й фактами - хочу, щоб тобі було цікаво зі мною.

Лиш сон мене покинув і я відразу відкрив очі.

- Ну нарешті ти прокинувся. Я вже хотіла йти до іншого дерева, - посміхаючись промовила незнайомка.

Я піднявся. На небі сонце, хмари; легкий вітер розкуйовджував волосся.